Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Донця О.Є.,

суддів: Васильченко Н.В.,

Логвиненка А.О.,

Мороза В.Ф.,

Розваляєвої Т.С.,

перевіривши заяву ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 02.04.2013 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Пенсійного фонду України, управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі м. Києва про зобов'язання вчинити дії,

У квітні 2011 року ОСОБА_4 звернулася до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до Пенсійного фонду України, управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі м. Києва про зобов'язання поновити виплату пенсії та про визнання незаконною відмови у задоволенні відповідної заяви.

Постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 27.05.2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 01.08.2012 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 02.04.2013 року касаційну скаргу ОСОБА_4 було залишено без задоволення, а постанову Голосіївського районного суду м. Києва від 27.05.2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01.08.2012 року - без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України зазначеної вище ухвали Вищого адміністративного суду України заявник порушує питання про її скасування, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана виключно з мотивів: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Під неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм матеріального права необхідно розуміти, зокрема: різне тлумачення змісту і сутності правових норм, на підставі якого зроблено висновок про різний зміст суб'єктивних прав і обов'язків учасників відповідних правовідносин, у тому числі про наявність та обсяг прав і/або обов'язків осіб, які беруть участь у справі; різне застосування правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням ієрархії цих правових норм, а також дії норм у часі, просторі та за колом осіб, тобто незастосування закону, який підлягав застосуванню; різне визначення предмета регулювання правових норм, зокрема застосування різних правових норм для регулювання одних і тих самих відносин або поширення дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосування цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню; різне застосування правил аналогії права чи закону в подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Як доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах заявником надано постанову Вищого адміністративного суду України від 07.02.2013 року у справі № К/9991/73839/12.

У заяві скаржник стверджує, що Вищий адміністративний суд України по різному застосував рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 (v025p710-09) .

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 02.04.2013 року зазначено, що позивачка виїхала з України на постійне місце проживання до Ізраїлю у 1990 році, тобто до моменту проголошення незалежності України (24.08.1991 року), докази наявності громадянства України в неї відсутні.

У постанові, на яку посилається заявник, як на приклад неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах йдеться про те, що позивач отримував в Україні пенсію з 1991 року, а з 1996 року - виїхав до Ізраїлю.

Вивчивши заяву, дослідивши рішення, на яке посилається заявник як на доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів вважає, що обставини даної справи не є подібними тим, що розглядалися в межах справи, за якою постановлено ухвалу Вищого адміністративного суду України від 07.02.2013 року, ознаки неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах - відсутні, а отже відсутні передбачені пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для допуску даної справи до провадження у Верховному Суді України.

Враховуючи наведене, обговоривши доводи заяви та виходячи з мети перегляду судових рішень Верховним Судом України, колегія суддів приходить до висновку про неможливість задоволення заяви про допуск справи до провадження для перегляду Верховним Судом України.

Керуючись статтями 237, 240 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Відмовити ОСОБА_4 в допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_4 до Пенсійного фонду України, управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі м. Києва про зобов'язання вчинити дії в порядку перегляду по цій справі ухвали Вищого адміністративного суду України від 02.04.2013 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.