Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Голубєвої Г.К., Рибченко А.О., при секретарі судового засідання Подолянко Р.О., за участю представників позивача Ігнатьєвої І.В., відповідача Коваленка А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі м. Києва на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.12.2010 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15.03.2011 по справі № 2а-16970/10/2670 за позовом Дочірнього підприємства "Мережа-Трейд" до Державної податкової інспекції у Дніпровському районі м. Києва про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень рішень, -

Підприємство звернулося до суду із позовною заявою до Державної податкової інспекції про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 22.04.2010 № 0000092302/0, від 29.06.2010 № 0000092302/1, від 09.09.2010 № № 0000092302/2 та від 22.11.2010 № № 0000092302/3, якими позивачу визначено податкове зобов'язання (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій) з податку на додану вартість (ділі - ПДВ) у сумі 4 990 050,00 грн.

Судом першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги задоволено повністю.

У касаційній скарзі орган податкової служби, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, просить зазначені судові рішення скасувати та відмовити у позові повністю.

У поданих запереченнях на скаргу відповідач просить у задоволенні скарги відмовити через її необґрунтованість, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій без змін.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційних скарг та заперечення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що за результатами виїзної планової перевірки Підприємства податковим органом було складено акт від 31.03.2010, в якому зазначено про допущене порушення позивачем пп. 7.2.6 п. 7.2, пп. 7.4.5 п. 7.4, пп. 7.7.1 п. 7.7 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", яке з позиції контролюючого органу полягає у тому, що позивачем неправомірно задекларовано податковий кредит у липні 2008 року -квітні 2009 року за так званими "старими" податковими накладними, тобто відображеними із запізненням на декілька податкових періодів, за відсутності документального підтвердження про отримання таких податкових накладних у періоді віднесення до податкового кредиту -лист з рекомендованим повідомленням про вручення та заяви зі скаргою на постачальника щодо видачі податкової накладної чи порушення порядку її заповнення, а також задекларовано ПДВ частками у різних податкових періодах на підставі однієї податкової накладної.

При цьому, порушень з приводу вартості придбаних позивачем товарів та послуг або відсутності господарської мети при вчиненні відповідних дій платника податку відповідачем не встановлено.

Задовольняючи позовні вимоги Підприємства, суди у цій справі керувалися положеннями ст. 7 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (втратив чинність 01.01.2011).

Так, згідно пп. 7.4.5 п. 7.4. ст. 7 Закону № 168/97-ВР до складу податкового кредиту не підлягають включенню суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг) не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Дана норма закону містить імперативну норму, тобто у тому разі якщо у платника податку списані грошові кошти у якості оплати товару (робіт, послуг) та/або йому відвантажено товари (послуги), однак даний факт не підтверджується податковою накладною, платник податку не має права на декларування податкового кредиту.

Таким чином, враховуючи пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97ВР, згідно якого підставою для відповідальності платника податку є непідтвердження сум податку, включеного до податкового кредиту, на момент перевірки платника податку, податковими накладними чи митними деклараціями, факт включення позивачем до податкового кредиту звітного періоду суми ПДВ за податковими накладними, отриманими із запізненням, а також аналізуючи пп. 7.2.6 зазначеного Закону (168/97-ВР) , згідно якого подання заяви зі скаргою на постачальника є виключним правом, а не обов'язком покупця, суди дійшли вірного висновку про протиправність визначення податкового зобов'язання з ПДВ у зв'язку з віднесенням до податкового кредиту сум ПДВ звітного періоду по податкових накладних, які були виписані контрагентами позивача у минулих податкових періодах.

Доводи податкового органу про те, що позивачем суму ПДВ у розмірі 1 433 250,00 грн. за однією податковою накладною від 31.10.2008 № 123 було задекларовано частками у різних податкових періодах: у жовтні 2008 року - 359 000,00 грн., у квітні 2009 року -343 250,00 грн., у травні 2009 року -731 000,00 грн., були спростовані доказами (зокрема, податковою накладною від 31.10.2008 № 123, загальна сума якої 2 154,00 грн., в тому числі ПДВ - 359 000,00 грн., сума якого була включена до складу податкового кредиту у жовтні 2008 року в повному обсязі), які були досліджені в судовому засіданні та містяться в матеріалах справи.

На підставі викладеного колегія суддів вважає, що порушень судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено, правова оцінка обставин по справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дніпровському районі м. Києва залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.12.2010 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15.03.2011 по справі № 2а-16970/10/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237- 2391Кодексу адміністративного судочинства України.