Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:Головуючий:Нечитайло О.М.Судді: Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.,за участю секретаря:Альошиної Г.А.,за участю представників позивача:Жили В.С., відповідача:не з'явився,розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівські автобусні заводи»

на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2011 р.

у справі №2а-8985/10/1370

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівські автобусні заводи»

до Державної податкової інспекції у м. Львові,

за участю прокурора Львівської області,

про скасування податкового повідомлення-рішення,

Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівські автобусні заводи»(далі -позивач) звернулось з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у м. Львові (далі -відповідач) про скасування податкового повідомлення-рішення.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 28.04.2011 р. адміністративний позов було задоволено повністю, визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 20.09.2010 р. №0001272301/0/18021.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2011 р. рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

Вважаючи, що рішення суду апеляційної інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Письмових заперечень на касаційну скаргу позивача від учасників процесу на адресу суду касаційної інстанції не надходило.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні фактичні обставини у справі.

Представниками податкового органу було здійснено невиїзну документальну перевірку податкових декларацій з податку на прибуток позивача за період з 01.10.2006 р. по 30.09.2008 р. з питань дотримання вимог податкового законодавства при відображенні у складі валових витрат сум по взаєморозрахунках з ПП «Дніпрометснаб», за результатами якої 02.09.2010 р. складено акт № 693/23-2/33894928.

Вказаною перевіркою було встановлено порушення позивачем вимог п.5.1, пп.5.2.1 п.5.2, пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», що призвело до заниження сум податку на прибуток, що підлягають сплаті до бюджету всього у сумі 18.046.364,73 грн., у т.ч. за 2007 рік -13.390.323,00 грн. та за 9 місяців 2008 року -4.656.041,73 грн.

На підставі встановлених порушень податковим органом було прийнято спірне податкове повідомлення-рішення від 20.09.2010 р. №0001272301/0/18021, яким визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток у сумі 36.092.729, 46 грн. (у т.ч. 18.046.364,73 грн. -основний платіж та 18.046.364,73 грн. -штрафні (фінансові) санкції).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для визначення контролюючим органом позивачу податкових зобов'язань стало здійснене ним, на думку податкового органу, з доводами якого погодився суд апеляційної інстанції, порушення податкового законодавства у частині завищення суми валових витрат, у зв'язку з віднесенням до складу таких витрат сум коштів, сплачених контрагенту -ТОВ «Дніпрометснаб», по правочину, який є нікчемним.

Суд касаційної інстанції вважає зазначені висновки податкової інспекції та суду апеляційної інстанції передчасними та помилковими зважаючи на таке.

Як встановлено судовими інстанціями, між позивачем та його контрагентом -ТОВ «Дніпрометснаб», було укладено угоду купівлі-продажу металопродукції, відповідно до умов якої позивач здійснив оплату за металопродукцію, що мала бути поставлена контрагентом.

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог та встановлюючи правомірність спірного податкового повідомлення-рішення, виходив з того, що названа угода була укладена позивачем з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, а саме -для цілей ухилення від оподаткування, а тому є нікчемною.

Наведені висновки суду апеляційної інстанції аргументовані тим, що згідно протоколу допиту свідка (директора ТОВ «Дніпрометснаб»- ОСОБА_6) від 23.04.2009 р. останній договорів з позивачем не укладав та ніякої діяльності протягом спірного періоду від імені товариства не здійснював.

Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновків, що спірний правочин було вчинено позивачем та його контрагентом (ТОВ «Дніпрометснаб») після того як останнього у судовому порядку було визнано банкрутом (постанова Господарського суду міста Києва від 16.11.2006 р. у справі №15/726-б). Зазначене, на думку суду апеляційної інстанції, також свідчить на користь висновку про фіктивність спірного правочину, а відтак -безпідставність віднесення сум, сплачених позивачем за названою угодою, до складу валових витрат.

Судова колегія Вищого адміністративного суду України вважає, що такі доводи не відповідають правильному застосуванню норм матеріального та процесуального права та дійсним обставинам справи.

Так, як вбачається з матеріалів справи, та правильно встановлено судом першої інстанції, спірна господарська операція була фактично здійснена позивачем, що, зокрема, підтверджується долученими до матеріалів справи копіями платіжних доручень (т.1, а.с. -205 -250) на загальну суму 86.622.550,00 грн., відповідно до яких позивачем було здійснено оплату за металопродукцію на користь ТОВ «Дніпрометснаб», яке на момент здійснення зазначених операцій не було ліквідовано в законодавчо установленому порядку, не було виключено з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та не було знято з податкового обліку.

Судом першої інстанції також було встановлено, а судом апеляційної інстанції -не спростовано, що проведення зазначених операцій повністю відображено позивачем як у бухгалтерському обліку підприємства (дт.3711, кт.311), так і в податковому -у відповідних податкових деклараціях.

Нормами п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначено валові витрати виробництва та обігу як суму будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Положеннями пп.5.2.1 п.5.2 тієї ж статті зазначено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених п.5.3 -п.5.7 цієї статті.

Приписами пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 названого Закону встановлено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

За своїм правовим змістом наведені законодавчі норми підставою для невключення до складу валових витрат відповідних сум визначають, зокрема, відсутність будь-яких розрахункових, платіжних та інших документів, які підтверджують реальність здійснення господарської операції.

У той же час, нормами п.5.11 вказаної статті передбачено, що установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Законі (334/94-ВР) , не дозволяється

Як встановлено судом першої інстанції, факт оплати товару, тобто виконання позивачем спірного правочину, та його пов'язаність з господарською діяльністю позивача, підтверджено відповідними первинними документами (платіжними дорученнями), копії яких долучено до матеріалів справи. Зважаючи на що передчасними були висновки суду апеляційної інстанції відносно непідтвердження позивачем валових витрат відповідними первинними документами.

Відповідно ж до положень пп.11.2.1 п.11.2 ст.11 зазначеного Закону, датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку - день їх видачі з каси платника податку; або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).

Системний правовий аналіз наведеного законодавчого припису та наявні у матеріалах справи документи дають суду касаційної інстанції підстави погодитись із висновками суду першої інстанції стосовно обґрунтованості віднесення позивачем до складу валових витрат сум, сплачених контрагенту, у відповідних податкових періодах по першій події, а саме -по даті списання коштів з його банківських рахунків.

Крім того, не знаходять свого підтвердження і доводи податкової інспекції, з якими погодився суд апеляційної інстанції, щодо перерахування позивачем коштів на рахунок контрагента без мети реального настання правових наслідків, з огляду на те, що позивачем не було отримано товар за спірним правочином, що у свою чергу стало підставою для висновку про те, що така господарська операція не була спрямована на реальне отримання доходу від підприємницької діяльності та на фактичне отримання позитивного економічного ефекту від її здійснення, а здійснена лише з метою заниження об'єкту оподаткування податком на прибуток.

Між тим, як було зазначено, положеннями п.5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначено валові витрати виробництва та обігу як суму будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Відповідно до п.1.32 ст.1 зазначеного Закону, господарська діяльність -це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

Статтею 42 Господарського кодексу України визначено, що підприємництво -це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Слід зазначити, що господарська операція, направлена на отримання доходу, не завжди може мати позитивний економічний ефект, що є нормальним процесом здійснення господарської діяльності. Збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської. А неотримання підприємством доходу чи певного економічного ефекту від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з його господарською діяльністю, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід чи економічний ефект від конкретної операції.

Як правильно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, саме по собі неотримання позивачем товару по спірному правочину не може свідчити на користь висновків про його фіктивність та про те, що позивач укладав такий правочин без мети отримати позитивний економічний ефект від проведеної господарської операції.

Тому, суд касаційної інстанції знаходить правильними висновки суду першої інстанції про відсутність правових підстав вважати вчинення сторонами господарського зобов'язання з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, оскільки вважає, що викладені обставині не можуть свідчити про наявність такої мети.

Судами попередніх інстанцій також не було виявлено беззаперечних доказів, які б підтверджували те, що укладення договору, на підставі якого виникли спірні господарські зобов'язання, не відповідало дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов'язків, чи свідчили б про намір позивача ухилитись від оподаткування внаслідок їх виконання.

Враховуючи викладене та приписи ч.2 ст. 71 КАС України, якими передбачено, що при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов'язання, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше, суд першої інстанції дійшов цілком обґрунтованих висновків щодо наявності підстав для скасування спірного податкового повідомлення-рішення у частині визначення позивачу податкових зобов'язань за основним платежем.

Оскільки, донарахування податковою інспекцією позивачу податкових зобов'язань за основним платежем правильно визнано судом першої інстанції необґрунтованим, відповідно скасування податкового повідомлення-рішення в частині застосування штрафних (фінансових) санкцій, передбачених Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (2181-14) , також здійснено правомірно.

Зазначене судом апеляційної інстанції при постановленні оскаржуваного судового рішення також взято до уваги не було, що призвело до безпідставного скасування рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 226 КАС України, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 220- 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівські автобусні заводи»задовольнити.

2. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.11.2011 р. у справі №2а-8985/10/1370 скасувати.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28.04.2011 р. у справі №2а-8985/10/1370 залишити в силі.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.