Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Рибченка А.О.

суддів: Карася О.В.

Федорова М.О.

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Львові

на постанову Господарського суду Львівської області від 10 квітня 2008 року

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2009 року

у справі № 28/53А (5/1733-12/308)

за позовом Відкритого акціонерного товариства «Львівський завод Автонавантажувач»

до Державної податкової інспекції у м. Львові

про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення, -

Постановою Господарського суду Львівської області від 10 квітня 2008 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2009 року, позов Відкритого акціонерного товариства «Львівський завод Автонавантажувач»(далі -позивач) до Державної податкової інспекції у м. Львові (далі -відповідач) задоволено частково. Визнано нечинним податкове повідомлення-рішення № 0000181730/3/11041 від 29 червня 2005 року в частині визначення суми податкового зобов'язання з податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів в розмірі 8 505,80 грн. основного платежу та в розмірі 637,93 грн. штрафних (фінансових) санкцій. В задоволенні іншої частини адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями у справі, відповідач оскаржив їх в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України.

В поданій касаційній скарзі, ДПІ у м. Львові, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, просить скасувати постанову Господарського суду Львівської області від 10 квітня 2008 року, ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2009 року та прийняти нове рішення -про відмову в задоволенні позовних вимог повністю.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України прийшла до висновку, що касаційну скаргу слід відхилити, виходячи з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем проведено документальну перевірку дотримання вимог податкового та валютного законодавства ВАТ «Львівський завод Автонавантажувач»за період з 01 липня 2002 року по 01 квітня 2004 року, за результатами якої складено акт № 133/23-2/05808758 від 19 листопада 2004 року.

На підставі зазначеного акту перевірки та за результатами адміністративного оскарження відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення № 0000181730/3/11041 від 29 червня 2005 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів в розмірі 9 356,38 грн. (8 505,80 грн. -основний платіж, 850,58 грн. -штрафні (фінансові) санкції).

Перевіркою встановлено порушення позивачем статей 1, 2, 5, 6 Закону України від 11 грудня 1991 року № 1963-XII «Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів»(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 1963-XII (1963-12) ) у зв'язку невключенням до розрахунку податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів на 2004 рік транспортних засобів, зареєстрованих у Відділі державної автомобільної інспекції Управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області станом на 01 січня 2004 року.

Крім того, судами встановлено, що 19 серпня 2004 року позивачем подано до ДПІ у м. Львові уточнений розрахунок суми податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, відповідно до якого нараховано суму податку в розмірі 8 746,00 грн.

При цьому, платіжним дорученням № 246 від 20 серпня 2004 року позивачем сплачено податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів за перший та другий квартали 2004 року в розмірі 4 253,00 грн.

Задовольняючи позов частково, суди попередніх інстанцій виходили з наступних мотивів, з якими погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до статті 6 Закону № 1963-XII податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів обчислюється юридичними особами на підставі звітних даних про кількість транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів станом на 1 січня поточного року.

Згідно із статтею 5 Закону № 1963-XII податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів сплачується юридичними особами -щоквартально рівними частинами до 15 числа місяця, що настає за звітним кварталом.

Пунктом 5.1 статті 5 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2181-III (2181-14) ) передбачено, що податкове зобов'язання, самостійно визначене платником податків у податковій декларації, вважається узгодженим з дня подання такої податкової декларації.

Якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених статтею 15 цього Закону) платник податків самостійно виявляє помилки у показниках раніше поданої податкової декларації, такий платник податків має право надати уточнюючий розрахунок.

Відповідно до пункту 2 Порядку заповнення і подання Розрахунку суми податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів та Довідки про суми податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, які зменшують або збільшують податкові зобов'язання в результаті виправлення самостійно виявленої помилки, допущеної в попередніх звітних періодах до органу державної податкової служби, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 17 вересня 2001 року № 373 (z0862-01) (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі -Порядок) розрахунок податку складається на підставі бухгалтерських звітних даних про кількість транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів станом на 1 січня поточного року і подається платником податку до органів державної податкової служби за місцезнаходженням та місцем постійного базування транспортних засобів у строки, визначені підпунктом 4.1.4 статті 4 Закону № 2181-III для річного звітного періоду, - протягом 60 календарних днів після останнього календарного дня звітного (податкового) року.

Згідно з пунктом 13 Порядку (z0862-01) , якщо платником податку самостійно виявлено помилки, що містяться у раніше поданому ним Розрахунку, то такий платник зобов'язаний подати уточнений Розрахунок, що містить виправлені показники.

Пунктом 14 Порядку (z0862-01) передбачено, що, якщо у зв'язку з виправленням помилки визначено заниження податкового зобов'язання, то платник протягом 10 календарних днів від дня подачі уточненого розрахунку зобов'язаний: сплатити суму недоплати; самостійно нарахувати та сплатити штраф у розмірі 10 відсотків від суми такої недоплати.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно, оцінивши фактичні обставини справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права дійшли вірного висновку, що відповідач мав право нарахувати позивачу лише штраф в розмірі 10 відсотків від суми податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів за перший квартал 2004 року, що, в свою чергу, становить 212,65 грн.

При цьому, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано відхилили доводи позивача про те, що, оскільки, підприємство на момент проведення перевірки знаходилось в процедурі санації, то відповідач не мав право визначати йому суму податкового зобов'язання з податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.

Адже, відповідно до преамбули Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII (2343-12) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2343-XII (2343-12) ) цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Згідно з абзацом 24 статті 1 Закону № 2343-XII мораторій на задоволення вимог кредиторів -зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

Частиною 4 статті 12 Закону № 2343-XII передбачено, що мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду.

Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства; не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів).

З системного аналізу положень Закону № 2343-XII (2343-12) вбачається, що введення мораторію на задоволення вимог кредиторів не забороняє контролюючим органам нараховувати поточні податкові зобов'язання та штрафні (фінансові) санкції за ними.

За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає постанову Господарського суду Львівської області від 10 квітня 2008 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2009 року такими, що прийняті з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а тому суд касаційної інстанції не знаходить підстав, які могли б призвести до їх зміни чи скасування.

Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Львові відхилити, а постанову Господарського суду Львівської області від 10 квітня 2008 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2009 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, встановленими главою 3 розділу IV Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .