к-9008/09-с Про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень - 22.03.2012 Прийняття

У листопаді 2006р. позивач звернувся до суду з позовом в якому, з урахування уточнень, поставлено питання про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень №0003082301/0 від 21.06.2006р., №0003072301/0 від 21.06.2007р., №0003082301/1 від 27.07.2006р., №0003072301/1 від 27.07.2006р., №0003082301/2 від 31.08.2006р., №0003072301/2 від 31.08.2006р., №0003082301/3 від 14.11.2006р., №0003072301/3 від 14.11.2006р.

Постановою Господарського суду Житомирської області від 10.10.2007р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28.01.2008р., позовні вимоги задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення №0003082301/0 від 21.06.2006р., №0003072301/0 від 21.06.2007р., №0003082301/1 від 27.07.2006р., №0003072301/1 від 27.07.2006р., №0003082301/2 від 31.08.2006р., №0003072301/2 від 31.08.2006р., №0003082301/3 від 14.11.2006р., №0003072301/3 від 14.11.2006р. З Державного бюджету на користь позивача стягнуто судовий збір 3,40грн.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, та постановити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В письмових запереченнях на касаційну скаргу позивач зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставинам справи судами надано правильно, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими. Отже, позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення -без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, працівниками ДПІ у м.Житомирі була здійснена виїзна планова перевірка ТОВ «Укрелітбуд»з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 15.08.2005р. по 31.03.2006р., за наслідками якої складено акт №974/23-1/33649541/0110 від 30.05.2006 року.

В згаданому акті, на думку податкового органу, було встановлено порушення позивачем п.п.11.2.1 п.11.2 ст.11, п.п.11.3.1 п.11.3 ст.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємства», в результаті чого зменшено збитки за 1кв. 2006р. на суму 67712,00грн. та донараховано податку на прибуток в 1кв. 2006р. на суму 137871,00грн.; п.4.1, п.4.7 ст.4, п.п.7.3.1 п.7.3 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого донараховано податку на додану вартість на загальну суму 130887,00грн.

За наслідками проведеної перевірки та результатами апеляційного узгодження, в т.ч. позапланової перевірки (акт №3063/23-1/33649541 від 20.07.2007р., ДПІ у м.Житомирі були прийняті оскаржувані податкові повідомлення-рішення: №0003072301/0 від 21.06.2007р., №0003072301/1 від 27.07.2006р., №0003072301/2 від 31.08.2006р., №0003072301/3 від 14.11.2006р., якими позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 151658,00грн., в т.ч. штрафні (фінансові) санкції -13787,00грн.; №0003082301/0 від 21.06.2006р., №0003082301/1 від 27.07.2006р., №0003082301/2 від 31.08.2006р., №0003082301/3 від 14.11.2006р., якими позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 184414грн., в т.ч. штрафні (фінансові) санкції -53527,00грн.

Судами встановлено, що між позивачем та Управлінням капітального будівництва Житомирської облдержадміністрації 29.08.2005р. було укладено договір №3 про фінансування, виконання робіт та спільну відповідальність у будівництві 81-го квартирного житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями по проспекту Миру, 3 у м.Житомирі. Відповідно до умов даного договору, сторони виступали як інвестор-генпідрядник та замовник, відповідно.

Вирішуючи справу по суті, суди попередніх інстанції виходили з того, що у відповідності до п.п.1.31 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»(далі - Закон), продаж товарів - будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію, незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів. Не вважаються продажем операції з надання товарів у межах договорів комісії, схову (відповідального зберігання), доручення, інших цивільно-правових договорів, які не передбачають передачу прав власності на такі товари.

Згідно з ст. 1011 ЦК України - за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Отже, інвестиційні договори, які укладені позивачем з фізичними особами -інвесторами є за своєю природою договорами комісії. Так, судами попередніх інстанції зазначено, що при проходженні повної процедури від будівництва кожної окремої квартири до її продажу фізичній особі -інвестору, позивач не набував статусу власника даних квартир. Власником даних квартир є Управління капітального будівництва Житомирської облдержадміністрації, а потім фізична особа -інвестор. Тобто, позивач в даних правовідносинах виступає комісіонером.

Пунктом 4.1 ст. 4 Закону визначено, що валовий доход - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

Відповідно до п.п.4.1.1 п.4.1 ст.4 Закону, валовий доход включає загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг), у тому числі допоміжних та обслуговуючих виробництв, що не мають статусу юридичної особи, а також доходи від продажу цінних паперів, деривативів, іпотечних сертифікатів участі, іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, сертифікатів фондів операцій з нерухомістю (за винятком операцій з їх первинного випуску (розміщення), операцій з їх кінцевого погашення (ліквідації) та операцій з консолідованим іпотечним боргом відповідно до закону).

Підпунктом 11.2.1 пункту 11.2. статті 11 Закону передбачено, що датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку - день їх видачі з каси платника податку; або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).

У п.п.11.3.1 п.11.3 ст.11 Закону визначено, що датою збільшення валового доходу вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), що підлягають продажу, у разі продажу товарів (робіт, послуг) за готівку - дата її оприбуткування в касі платника податку, а за відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного надання результатів робіт (послуг) платником податку.

У відповідності до п. 7.9.1 п. 7.9. ст. 7 Закону, не включаються до валового доходу і не підлягають оподаткуванню кошти або майно, залучені платником податку у зв'язку з залученням платником податку майна на підставі договору концесії, комісії, консигнації, довірчого управління, схову (відповідального зберігання), а також згідно з іншими цивільно-правовими договорами, що не передбачають передачі права власності на таке майно, з урахуванням положень підпункту 7.9.6 цього пункту.

Враховуючи викладене та на підставі наявних у справі матеріалів, суди дійшли висновку про те, що перераховані кошти фізичними особами-інвесторами для фінансування будівництва не включаються до валового доходу, а витрати підприємства у цій частині -до валових витрат. Крім цього, оскільки дані суми не повинні бути зараховані у якості валового доходу, то і суми податку на додану вартість із цих сум у силу положень п.4.7. ст.4 Закону України «Про податок дану вартість» не відносяться до податкових зобов'язань з податку на додану вартість.

Проте, задовольняючи позовні вимоги та скасовуючи спірні податкові повідомлення -рішення, судами попередніх інстанції не враховано наступне.

Пунктом 2 розділу УІ "Прикінцеві положення" Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" від 19.06.2003 р. № 978-ІУ (978-15) , який набрав чинності з 1 січня 2004 року, визначено, що відносини щодо залучення коштів в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління ними регулюються цим Законом (978-15) та іншими законодавчими актами України в частині, що не суперечать цьому Закону (978-15) .

Статтею 3 цього Закону визначені суб'єкти системи фінансово-кредитних механізмів і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю, а саме: довірителі, управителі, забудовники, страхові компанії, емітенти сертифікатів фонду операцій з нерухомістю та власники сертифікатів фонду операцій з нерухомістю.

Згідно з абз.3 ст.2 та ч.1 ст.4 цього ж Закону управитель - фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами фонду та відповідає вимогам, встановленим цим Законом, і яка отримала в установленому законодавством порядку дозвіл/ліцензію на здійснення визначеної цим Законом діяльності.

Відповідно до положень частин другої та третьої ст.6 цього Закону об'єкт управління майном у системі фінансово-кредитних механізмів знаходиться в довірчій власності управителя. Управитель є довірчим власником отриманого ним в управління майна.

Разом з тим, розглядаючи справу по суті судами попередніх інстанції не було враховано згадані положення Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" (978-15) .

Зазначена позиція узгоджується з практикою Вищого адміністративного суду України, зокрема, у постанові від 16.02.2012р. №58235/09.

До того ж, під час нового розгляду справи судам необхідно перевірити та з'ясувати чи введено в експлуатацію будинок за адресою проспект Миру, 3 у м.Житомирі, відповідно до договору №3 від 29.08.2005р. укладеного між позивачем та Управлінням капітального будівництва Житомирської облдержадміністрації.

Отже, суд постановляє ухвалу про закінчення з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами тільки після того, як проведено всі дії, необхідні для повного та всебічного з'ясування обставин справи, перевірено всі вимоги та заперечення осіб, які беруть участь у справі, та вичерпано всі можливості збирання й оцінки доказів.

Згідно з ч.1 ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Частина 2 статті 71 цього Кодексу передбачає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

При цьому, частина 4 та 5 статті 11 даного Кодексу встановлює, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Таким чином, судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, оскільки вони постановлені на підставі неповно з'ясованих обставин у справі.

Викладене свідчить про порушення судами вимог статті 159 КАС України, якою передбачено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим -рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зважаючи на наведене, касаційна інстанція на підставі ст. 227 КАС України дійшла висновку про неповне встановлення обставин справи та обумовлену цим неможливість надання належної юридичної оцінки всім обставинам у справі, у зв'язку з чим справа підлягає направленню на новий розгляд для достовірного з'ясування та правильного вирішення цього спору.

Під час нового розгляду справи судам необхідно врахувати викладене, повно та об'єктивно дослідити обставини справи, дати їм належну юридичну оцінку, в залежності від встановленого, правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального права та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м.Житомирі -задовольнити частково.

Постанову господарського суду Житомирської області від 10 жовтня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2008 року -скасувати та направити справу на новий розгляд в суд першої інстанції.

Ухвала вступає в законну силу з моменту проголошення. Заява про перегляд судового рішення в адміністративній справі Верховним судом України може бути подана з підстав, в порядку та у строки встановлені ст.ст. 236- 238 КАС України.