к-3568/09-с Про визнання недійсними господарських зобов'язань - 15.03.2012 Прийняття

за позовом Заступника прокурора Рівненської області в інтересах держави в особі Здолбунівської об'єднаної державної податкової інспекції Рівненської області (надалі -Здолбунівська ОДПІ Рівненської області)

до Відкритого акціонерного товариства «Волинь-цемент», Дочірнього підприємства «У.П.К.-Ресурс»(надалі -ВАТ «Волинь-цемент», ДП «У.П.К.-Ресурс»)

про визнання недійсними господарських зобов'язань, -

У червні 2007р. заступник прокурора Рівненської області звернувся з позовом (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) в інтересах держави в особі Здолбунівської ОДПІ Рівненської області до ВАТ «Волинь-цемент», ДП «У.П.К.-Ресурс»про визнання недійсними господарські зобов'язання та стягнути з ДП «У.П.К.-Ресурс»на користь ВАТ «Волинь-цемент»спірні кошти і з ВАТ «Волинь-цемент»- 87207тис.куб.м природного газу в доход держави.

Постановою Господарського суду Рівненської області від 02.10.2007р. залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.12.2008р., в задоволені позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями попередніх судових інстанцій, заступника прокурора Рівненської області та Здолбунівська ОДПІ Рівненської області звернулись із касаційними скаргами до Вищого адміністративного суду України, в яких просять скасувати судові рішення та постановити нове -про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача, відповідача та Генеральної прокуратури України, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

З матеріалів справи вбачається, що працівниками податкового органу була здійснена виїзна планова перевірка ВАТ «Волинь-цемент» з питань дотримання вимог податкового законодавства при придбанні природного газу в ДП «У.П.К.-Ресурс»за період 01.01.2005р. по 31.03.2006р., за результатами якої складено акт №298/23-00293054 від 19.02.2007р.

В згаданому акті, на думку податкового органу, встановлено порушення позивачем п.7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», ст.9 Закону України «Про Державний бюджет України на 2005р.», ст.8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2006р.», п.3 постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2001р. «Про забезпечення споживачів природним газом» (1729-2001-п) , що призвело до безпідставного формування податкового кредиту по операціям з придбання природного газу за ставкою податку на додану вартість 20%.

При цьому судами зазначено, що господарські зобов'язання між ДП «У.П.К.-Ресурс»та ВАТ «Волинь-Цемент»виникли на підставі договорів купівлі-продажу природного газу №20/05, №13/10, №02/01-06, укладених відповідно 20.05.2005р., 26.08.2005р. і 27.12.2005р. (з додатковими угодами до них). Фактична передача природного газу протягом 2005р. та у січні-лютому 2006р. в загальному об'ємі 87207тис.куб.м підтверджена актами прийому-передачі.

На підставі рахунків-фактур, виписаних продавцем підприємством "У.П.К.-Ресурс", ВАТ "Волинь-Цемент" повністю виконало оплату, що підтверджено платіжними дорученнями на спірну суму.

Продавцем дочірнім підприємством "У.П.К. - Ресурс" видані податкові накладні, де визначена ставка ПДВ 20%.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якими погодилась колегія апеляційного суду, виходив з того, що прокурор і позивач не довели можливість кваліфікувати дії відповідачів, як навмисне укладання угоди з метою, суперечною інтересам держави і суспільства.

Проте, розглядаючи справу по суті, суди попередніх інстанції не звернули увагу на те, що за статтею 208 ГК України правочин, який вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а тому згідно з частиною 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним, у силу частини 2 статті 215 цього Кодексу визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Тому позови податкових органів про визнання правочину (господарського зобов'язання) недійсним розгляду не підлягають. У випадку помилкового порушення провадження воно підлягає закриттю.

Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, які вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не у резолютивній частині судового рішення.

Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом із тим, за змістом частини 1 статті 208 ГК України застосування цих санкцій можливе не за сам факт укладення зазначеної угоди, а лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Санкції, встановлені частиною 1 статті 208 ГК, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов'язкових платежів), зокрема однією зі сторін договору, що є самостійним правопорушенням. Для застосування санкцій, передбачених частиною 1 статті 208 цього Кодексу, необхідним є умисел на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Посилання ДПІ на обґрунтування вимоги про визнання угод між відповідачами фіктивними на їх безтоварний характер, тобто укладення угод без наміру створення цивільно-правових наслідків, лише з метою отримання певної преференції, зокрема права на податковий кредит та відшкодування податку на додану вартість з бюджету, підлягає з'ясуванню судом.

Установлення даного факту може бути підставою для віднесення таких угод до нікчемних, як таких, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, визнання яких у судовому порядку недійсними не вимагається.

Частиною 1 статті 208 ГК передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає положенням статті 41 Конституції України, згідно з якими конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки санкції, передбачені цією частиною, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими, оскільки відповідають визначенню, закріпленому у частини 1 статті 238 ГК. Тому такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених статтею 250 ГК України. Початком перебігу зазначених у наведеній статті строків є дата виконання правочину.

Водночас застосування приписів указаної норми можливе лише при встановленні судом обґрунтованості доводів податкового органу про нікчемність господарського зобов'язання (наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов'язання (правочину, договору, угоди), що є підставою позову про застосування санкцій. З'ясування цих обставин є необхідним незалежно від того, чи закінчилися строки застосування санкцій за укладення господарських зобов'язань з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Підтвердження доводів податкового органу про здійснення платником податку операцій з метою мінімізації податків через суб'єктів підприємництва, які завідомо не сплачують податки, зокрема в одній справі, може бути підставою для відмови у позові платнику податків в іншій справі, наприклад, про визнання незаконним податкового повідомлення-рішення, зменшення суми бюджетного відшкодування, відмову у такому тощо.

Крім цього, в матеріалах справи знаходиться лист ДПА України, в якому зазначено, що у провадженні Слідчого управління податкової міліції ДПА України перебувала кримінальна справа, яка була порушена за фактом заволодіння чужими коштами, шляхом шахрайства, легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом, зловживання службовим становищем та службової підробки невстановлених слідством осіб, які представляли осіб ДП «У.П.К.-Ресурс»за ознаками злочинів, передбачених ст. 190, ч.4 ст. 209, ч.3 ст. 364, ч.2 ст. 366 КК України.

Разом з тим, судами попередніх інстанції зазначена обставини досліджена не була, оскільки в спірних рішеннях відсутні будь-які висновки з приводу цього, тому при новому розгляді справи судам потрібно з'ясувати та встановити результат розгляду кримінальної справи і чи було прийняте відповідне рішення.

Враховуючи викладене, колегія суддів наголошує на тому, що суд постановляє ухвалу про закінчення з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами тільки після того, як проведено всі дії, необхідні для повного та всебічного з'ясування обставин справи, перевірено всі вимоги та заперечення осіб, які беруть участь у справі, та вичерпано всі можливості збирання й оцінки доказів.

Згідно з ч.1 ст.69 КАС доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Частина 2 статті 71 цього Кодексу передбачає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

При цьому, частина 4 та 5 статті 11 даного Кодексу встановляє, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Таким чином, судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, оскільки вони постановлені на підставі неповно з'ясованих обставин у справі.

Викладене свідчить про порушення судами вимог статті 159 КАС України, якою передбачено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим -рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зважаючи на наведене, касаційна інстанція на підставі ст. 227 КАС України дійшла висновку про неповне встановлення обставин справи та обумовлену цим неможливість надання належної юридичної оцінки всім обставинам у справі, у зв'язку з чим справа підлягає направленню на новий розгляд для достовірного з'ясування та правильного вирішення цього спору.

Під час нового розгляду судам попередніх інстанції необхідно врахувати викладене, повно та об'єктивно дослідити обставини справи, дати їм належну юридичну оцінку, в залежності від встановленого, правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального права та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -

Касаційну скаргу Заступника прокурора Рівненської області та Здолбунівської об'єднаної державної податкової інспекції Рівненської області -задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Рівненської області від 02 жовтня 2007 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2008 року -скасувати та справу направити на новий розгляд в суд першої інстанції.

Ухвала вступає в законну силу з моменту проголошення. Заява про перегляд судового рішення в адміністративній справі Верховним Судом України може бути подана з підстав, в порядку та у строки встановлені ст.ст. 236- 238 КАС України.