Вищий адміністративний суд України у складі:

головуючого судді Розваляєвої Т. С., суддів Маслія В. І., Чумаченко Т. А., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 лютого 2014 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Запоріжжя про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,

ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Запоріжжя про визнання дій відповідача щодо відмови у поновленні виплати раніше призначеної пенсії позивачу неправомірними з одночасним зобов'язанням відповідача поновити виплату раніше призначеної пенсії, починаючи з 07 жовтня 2009 року, з урахуванням перерахунків та індексації пенсії відповідно до ст. 42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ( далі - Закон № 1058-ІV (1058-15) ).

Постановою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 лютого 2014 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2014 року, в позові відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів, позивач звернулась з касаційною скаргою, в якій просила їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

В запереченнях відповідач просив залишити скаргу без задоволення.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню частково.

Судами встановлено, що позивач з 02 лютого 1996 року перебувала на обліку в УПФУ в Ленінському районі м. Запоріжжя і отримувала пенсію за віком.

01 травня 2004 року позивачу припинено виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання до Сполучених Штатів Америки.

12 грудня 2013 року позивач через представника звернулася з письмовою заявою до відповідача про поновлення виплати раніше призначеної пенсії.

Листом від 08 січня 2014 року № 115/13 УПФУ в Ленінському районі м. Запоріжжя надало роз'яснення щодо порядку подання документів про поновлення виплати раніше призначеної пенсії.

Не погоджуючись з діями відповідача, позивач заявила цей позов.

Суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції, щодо відсутності підстав для задоволення позову через ненадання позивачем документів для поновлення пенсії відповідно до Порядку, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (z1566-05) та зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846 (z1566-05) (далі - Порядок).

Така позиція судів першої та апеляційної інстанції ґрунтується на не правильному застосуванні ними норм матеріального права та не відповідає правовій позиції Верховного Суду України з розгляду справ цієї категорії.

Так, у справі № 21-180а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі ст. 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням № 25-рп/2009 (v025p710-09) п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV (1058-15) втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009 (v025p710-09) , оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV (1058-15) держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

На підставі наведеного колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 (v025p710-09) щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Утім, Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 (v025p710-09) ухвалено 07 жовтня 2009 року. Як зазначено вище, з цього дня управління ПФУ повинно було відновити виплату пенсії позивачу, однак обов'язок цей не виконало.

Позивач звернулася з позовом до суду 22 січня 2014 року (поштовий штамп).

Згідно із ч. 2 ст. 5 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно із п. 5 ч. 1 ст. 107 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).

Відповідно до ч. 1 ст. 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.

Така редакція цієї статті характеризує її як норму процесуального права.

Строк звернення до адміністративного суду обмежено ст. 99 КАС України. З урахуванням положень цієї статті належним способом захисту порушеного права є, зокрема, звернення до суду з даними позовом в межах строку, встановленого ст. 99 КАС України.

Водночас, згідно із ч. 1 ст. 99 КАС України наслідки пропуску цих строків встановлені ст. 100 КАС України, відповідно до якої адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно із ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Неповнота у встановленні фактичних обставин справи привела до порушення судами норм процесуального права, що, в свою чергу, не дає можливості суду касаційної інстанції визначитись в правильності правової позиції оцінки позовних вимог, проведеної судами попередніх інстанцій, в розрізі поважності пропуску строку звернення позивача до суду.

Оскільки при вирішенні спору суди не правильно застосували норми процесуального права до встановлених у справі обставин, справа підлягає направленню до суду першої інстанції на новий розгляд.

Оскільки при вирішенні цієї справи суд обох інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, то їх рішення підлягають скасуванню.

При новому розгляді справи судам слід врахувати зазначене і прийняти рішення із застосуванням вимог статей 99, 100 КАС України.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 лютого 2014 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237, 238, 239-1 КАС України.