К/9991/39601/11-С Про зобов’язання вчинити певні дії - 28.02.2012 Прийняття

за позовом ОСОБА_4 до Управління праці та соціального захисту населення Локачинської районної державної адміністрації Волинської області про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії,

провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2011 року, -

У травні 2009 року ОСОБА_4 пред’явила в суді позов до Управління праці та соціального захисту населення Локачинської районної державної адміністрації Волинської області (далі - УПСЗН) про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що у зв’язку з народженням ІНФОРМАЦІЯ_1 року доньки ОСОБА_5 та здійсненням догляду за нею, відповідно до частини першої статті 15 Закону України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми" має право на одержання допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у розмірі прожиткового мінімуму для дітей віком до шести років.

У 2007 році прожитковий мінімум для дітей віком до шести років становив: з 1 квітня –463 гривні на місяць, а з 1 жовтня –470 гривень на місяць. Однак, відповідач призначив та виплачує їй таку допомогу в значно меншому розмірі, а саме: 130 гривень на місяць, і відмовився привести розмір призначеної їй допомоги у відповідність із Законом.

Посилаючись на наведені обставини, ОСОБА_4 просила суд, з урахуванням уточнень, поновити їй пропущений строк звернення до суду за захистом порушених прав. Визнати протиправними дії УПСЗН щодо відмови виплатити їй допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в розмірі не менше прожиткового мінімуму, встановленого для дітей віком до шести років, за період з 9 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року; зобов’язати УПСЗН перерахувати розмір раніше призначеної їй допомоги та виплатити недоотриману в зазначений період допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в розмірі 1 890 гривень 65 копійок.

Постановою Локачинського районного суду Волинської області від 23 червня 2009 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано протиправними дії УПСЗН щодо відмови виплатити ОСОБА_4 допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в розмірі прожиткового мінімуму, встановленого для дітей віком до шести років, відповідно до частини першої статті 15 Закону України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми" і зобов’язано перерахувати та виплатити ОСОБА_4 допомогу за період з 27 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року. Зобов’язано УДК у Локачинському районі ГУ ДКУ у Волинській області повернути ОСОБА_4 сплачений нею судовий збір в розмірі 3 гривні 40 копійок. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2011 року постанову суду першої інстанції скасовано та ухвалено нову, про відмову ОСОБА_4 в задоволенні позовних вимог.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на його необґрунтованість та неправильне застосування норм матеріального права й допущені при розгляді справи порушення норм процесуального права, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та рішення, що приймалися в процесі її розгляду, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.

Рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову та зобов’язання УПСЗН перерахувати та виплатити ОСОБА_4 недоотриману допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку за період з 27 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року мотивоване тим, що її права порушені та підлягають поновленню з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 (v0a6p710-07) , яким визнано неконституційними статті 56, 71 Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" щодо зупинення на 2007 рік дії статті 15 Закону України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми".

Скасовуючи постанову, апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції, однак, визнав за необхідне застосувати до спірних правовідносин наслідки пропущення строку звернення до суду та відмовити ОСОБА_4 у задоволенні позову саме з цієї підстави.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідач наполягав на застосуванні судом наслідків пропущення строку звернення до адміністративного суду, а позивач будь-яких вагомих аргументів щодо поважності причини пропущення такого строку суду не надала.

Втім, такий висновок суду апеляційної інстанції не можна визнати обґрунтованим, оскільки суд дійшов його без всебічного з’ясування усіх обставин справи в їх сукупності.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАС) України (2747-15) , одним з принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах є офіційне з’ясування всіх обставин у справі.

За змістом частин четвертої та п’ятої статті 11 КАС України суд повинен визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з’ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів. Дійшовши висновку, що поданих сторонами доказів недостатньо для встановлення обставин справи, суд має право вжити передбачених законом заходів для витребування належних доказів із власної ініціативи.

Суд постановляє ухвалу про закінчення з’ясування всіх обставин у справі та перевірки їх доказами тільки після того, як проведено всі дії, необхідні для повного і всебічного з’ясування цих обставин, перевірено всі вимоги та заперечення осіб, які беруть участь у справі, і вичерпано всі можливості щодо збирання й оцінки доказів.

Відповідно до положень частин першої та другої статті 99 КАС України (в редакції на час звернення з цим позовом) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом (2747-15) або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відтак, при визначенні початку перебігу строку звернення до адміністративного суду та, відповідно, вирішенні питання про дотримання чи порушення позивачем цього строку, суду насамперед слід з’ясувати, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, апеляційний суд це питання взагалі не досліджував, а обмежився лише посиланням на те, що позивач у 2009 році ставить питання про стягнення щомісячної грошової допомоги, недоотриманої у 2007 році.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач ОСОБА_4 пояснила, що про порушення своїх прав вона дізналася лише у квітні 2009 року з листа УПСЗН № Я-15 від 6 квітня 2009 року, який відмовив їй в перерахунку розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та виплаті недоотриманої допомоги. Ці пояснення (а.с. 28), а також лист УПСЗН № Я-15 від 6 квітня 2009 року (а.с. 5-6) наявні в матеріалах справи, але апеляційним судом безпідставно не прийняті до уваги.

Дійсно, частиною першою статті 100 КАС України (в редакції на час звернення з цим позовом) встановлено, що пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

Разом з цим, як слідує з системного аналізу частин другої та третьої статті 100 КАС України, ця ж стаття надає позивачу, який пропустив строк звернення до суду, право поновити пропущений строк у разі, якщо причини, що його спричинили, були поважними.

При вирішенні питання про поновлення строку суд повинен надати оцінку поважності причини пропущення такого строку. Оскільки поважність причини є оціночною категорією, то суду для її з’ясування необхідно врахувати, зокрема, особу позивача, поведінку суб’єкта владних повноважень, обставини, які перешкоджали позивачу у здійсненні ним свого права на звернення до суду.

Проте апеляційний суд залишив поза увагою доводи позивача ОСОБА_4 про те, що вона є матір’ю малолітньої дитини, перебуває у відпустці по догляду за нею, а також не має спеціальних знань, щоб своєчасно виявити протиправність дій УПСЗН –суб’єкта владних повноважень, які, з урахуванням його статусу, як органу з делегованими державою функціями по реалізації державної політики у сфері соціального захисту населення, сприймалися нею як правомірні.

Позивач також зазначила, що сам по собі факт прийняття Конституційним Судом України рішення від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 (v0a6p710-07) та опублікування його в офіційних виданнях не пов’язаний з перебігом строку звернення до адміністративного суду, а текст цього рішення не надає їй, як особі, яка не має відповідної освіти, можливість визначити наявність чи відсутність порушення її прав. До того ж, зазначеним рішенням визнано неконституційними ряд положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) і відсутня будь-яка вказівка щодо порушення її прав.

Втім, і цьому аргументу позивача апеляційний суд оцінки не надав.

Не надав апеляційний суд оцінки і доводам ОСОБА_4 про те, що відповідач, як уповноважений на виконання державних функцій орган, після прийняття Конституційним Судом України рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 (v0a6p710-07) , зобов’язаний був автоматично привести свої дії та рішення щодо нарахування та виплати допомоги у відповідність із вказаним рішенням та законодавством.

З огляду на те, що дослідження вказаних обставин має істотне значення для правильного вирішення спору, а апеляційний суд на них уваги не звернув та залишив без належної правової оцінки, ухвалена ним постанова не може залишатися в силі та підлягає скасуванню, із направленням справи на новий апеляційний розгляд.