К/9991/20829/11-С Про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, за якими визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток - 06.12.2011 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.01.2011 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22.03.2011 року по справі № 2а-9851/10/2670

за позовом Публічного акціонерного товариства "Дочірній банк Сбербанку Росії"

до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з

великими платниками податків

третя особа Національний банк України

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень,

Публічне акціонерне товариство "Дочірній банк Сбербанку Росії"(далі –позивач, товариство) звернулось до суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції у м. Києві по роботі з великими платниками податків (далі –відповідач, орган податкової служби) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень: від 30.11.2009 року № 0001134310/0, від 18.02.2010 року № 0001134310/1, від 26.04.2010 року № 0001134310/2, від 23.06.2010 року № 0001134310/3.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.01.2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.03.2011 року по справі № 2а-9851/10/2670, позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано спірні податкові повідомлення –рішення.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог повністю, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Позивач надіслав заперечення на касаційну скаргу відповідача, в яких просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій –без змін.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, заслухавши представників сторін колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підставах.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що органом податкової служби проведено виїзну планову документальну перевірку товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2007 року по 30.06.2009 року, за результатами якої складено акт від 17.11.2009 року.

Актом - перевірки встановлено наступні порушення: перший епізод –п.п. 5.2.4 п. 5.2 ст. 5 з урахуванням вимог п.п. 12.2.1 та 12.2.2 п. 12.2 ст. 12 Закону України від 28.12.1994 № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств"(далі - Закон № 334/94), а саме завищення (з урахуванням заниження) валових витрат у вигляді сум збільшення страхового резерву, сформовану під нестандартну заборгованість за позабалансовими операціями на загальну суму 16 971 611,57 грн., в тому числі по періодах: 2006 рік –3 165 186,81 грн.; 2007 рік - 990 236,11 грн.; 2008 рік –18 096 505,91 грн.; півріччя 2009 року - 3 299 845,04 грн.; другий епізод –порушення п.п. 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону № 334/94, а саме завищено суми амортизаційних відрахувань на суму податку на додану вартість по придбаним автомобілям на суму 122 965,46 грн., в тому числі по періодах: 2008 рік –29 059,33 грн.; півріччя 2009 року –93 906,13 грн.; третій епізод –п.п. 8.1.1 п. 8.1, п.п. 8.2.2 п. 8.2, п.п. 8.3.2 п. 8.3, п.п. 8.6.1 п. 8.6 ст. 8 Закону № 334/94, а саме неправильне віднесення джерел безперебійного живлення, комутаторів, маршрутизаторів до 2 та 4 груп основних фондів замість 1 групи, що призвело до завищення амортизаційних відрахувань на загальну суму 336 430 грн., в тому числі по періодах: 2006 рік –3 779,49 грн.; 2007 рік –29 510,76 грн.; 2008 рік –205 762,19 грн.; півріччя 2009 року –97 377,55 грн.

На підставі вказаного акту відповідачем прийнято податкове повідомлення - рішення від 30.11.2009 року №0001134310/0, яким товариству визначено суму податкового зобов’язання з податку на прибуток у розмірі 10 713 855,71 грн. (в т.ч. основний платіж –5 019 332,30 грн., штрафні (фінансові) санкції –5 694 523,41 грн.) та яке за результатами адміністративного оскарження залишено без змін, а відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення від 18.02.2010 року № 0001134310/1, від 26.04.2010 року № 0001134310/2, від 23.06.2010 року № 0001134310/3 на ті ж самі суми.

Задовольняючи позовні вимоги суди виходили з наступних мотивів.

Підпунктом 12.2.1 п. 12.2 ст. 12 Закону № 334/94 встановлено, що будь-який банк зобов’язаний створювати страховий резерв для відшкодування можливих втрат по основному боргу (без процентів та комісій) за всіма видами кредитів та інших активних банківських операцій, які відносяться до господарської діяльності згідно з законодавством. Згідно з п.п. 12.2.2 п. 12.2 ст.12 вказаного Закону створення страхового резерву здійснюється банками самостійно у розмірі, достатньому для повного покриття ризиків неповернення основного боргу за кредитами іншими видами заборгованості визнаними нестандартними за методикою, встановленою Національним банком України, а також за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними безнадійними згідно з нормами цього Закону.

Розмір страхового резерву, відповідно до п.п. 12.2.3 п. 12.2 цієї статті, що створюється за рахунок збільшення валових витрат фінансової установи, не може перевищувати, зокрема, для комерційних банків - 20 відсотків від суми боргових вимог, а саме сукупної заборгованості за кредитами, гарантіями та поруками, фактично наданими (виставленими на користь) дебіторам на останній робочий день звітного податкового періоду.

З аналізу зазначених норм вбачається, що правовою підставою створення банком страхового резерву є можливість втрат по основному боргу (без процентів та комісій) за всіма видами кредитів та інших активних банківських операцій, які відносяться до господарської діяльності згідно з законодавством.

Статтею 2 Закону України від 07.12.2000 № 2121-ІІІ "Про банки і банківську діяльність"(далі –Закон № 2121) визначено, що банківська діяльність - залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб; банківський кредит - будь-яке зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 47 Закону № 2121 на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції: 1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб; 2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них; 3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати, зокрема, операції за грошовими вимогами, надання гарантій, порук за грошовими зобов’язаннями.

Відповідно до ч. 4 ст. 36 вказаного Закону банки зобов’язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України.

Згідно п. 1.1 Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 06.07.2000 № 279 (z0474-00) , резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків (далі - резерв під кредитні ризики) є спеціальним резервом, необхідність формування якого обумовлена кредитними ризиками, що притаманні банківській діяльності. Створення резерву під кредитні ризики - це визнання витрат для відображення реального результату діяльності банку з урахуванням погіршення якості його активів або підвищення ризиковості кредитних операцій. Пункт 1.4 зазначеного Положення визначає, що до заборгованості за кредитними операціями, що становлять кредитний портфель банку, належать, зокрема, гарантії, поручительства, підтверджені акредитиви, акцепти та авалі, що надані банкам (позабалансові рахунки 9000, 9001, 9002, 9003); гарантії та авалі, що надані клієнтам (крім банків) (позабалансові рахунки 9020, 9023); зобов’язання з кредитування, що надані банкам і клієнтам (позабалансові рахунки 9100, 9122, 9129).

Відповідно до п. 1.5 вказаного Положення з метою розрахунку резерву під кредитні ризики банки мають здійснювати класифікацію кредитного портфеля за кожною кредитною операцією залежно від фінансового стану позичальника, стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості та з урахуванням рівня забезпечення кредитної операції. За результатами класифікації кредитного портфеля визначається категорія кожної кредитної операції: "стандартна", "під контролем", "субстандартна", "сумнівна"чи "безнадійна". Загальна заборгованість за кредитними операціями становить валовий кредитний ризик для кредитора. Банки зобов’язані створювати та формувати резерви для відшкодування можливих втрат на повний розмір чистого кредитного ризику за основним боргом, зваженого на відповідний коефіцієнт резервування, за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземних валютах.

Підпунктом 12.2.3 п. 12.2 ст. 12 Закону № 334/94 встановлює граничний розмір суми страхового резерву банку, однак, не передбачає обмеження щодо створення та віднесення до складу валових витрат резервів під окремі види кредитів операцій, зокрема, гарантій, кредитний ліній, акредитивів.

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що операції з надання кредитних ліній, гарантій, відкриття акредитивів є кредитними активними операціями банку, що становлять його господарську діяльність, та за якими існує можливість втрат по сумі основного боргу, для повного покриття ризиків неповернення якого банки й зобов’язані формувати страховий резерв, тому позивач правомірно відносив до складу валових витрат суми коштів, внесені до страхових резервів за кредитними операціями з надання кредитних ліній, гарантій, відкриття акредитивів, за якими ніс ризик неповернення суми основного боргу.

Також, судами зазначено, що висновок органу податкової служби про порушення позивачем вимог п.п. 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону № 334/94 внаслідок чого завищено амортизаційні відрахування визначені по податку на додану вартість за придбані автомобілі є помилковим, з огляду на таке.

Судами встановлено, що позивач придбавав за договорами купівлі-продажу автомобілі, які в бухгалтерському обліку введено в експлуатацію актами приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів та віднесено до ІІ групи основних фондів, і які амортизуються по нормі 10%.

Згідно п.п. 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону № 334/94 у разі здійснення витрат на придбання основних фондів балансова вартість відповідної групи збільшується на суму вартості їх придбання, з урахуванням транспортних і страхових платежів, а також інших витрат, понесених у зв’язку з таким придбанням, без урахування сплаченого податку на додану вартість, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником податку на додану вартість.

При цьому, за приписами п.п. 5.3.3 п. 5.3 ст. 5 вказаного Закону не включаються до складу валових витрат витрати на сплату податку на прибуток підприємств, податку на нерухомість, а також податків, установлених пунктами 7.8, 10.2 і статтею 13 цього Закону; сплату податку на додану вартість, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання, сплату податків на доходи фізичних осіб, які відраховуються за рахунок сум виплат таких доходів згідно із законом України про оподаткування доходів фізичних осіб. Для платників податку на прибуток підприємств, які не зареєстровані як платники податку на додану вартість, до складу валових витрат виробництва (обігу) входять суми податків на додану вартість, сплачених у складі ціни придбання товарів (робіт, послуг), вартість яких належить до валових витрат такого платника податку.

У разі якщо платник податку на прибуток, зареєстрований як платник податку на додану вартість, одночасно здійснює операції з продажу товарів (робіт, послуг), що оподатковуються податком на додану вартість та звільнені від оподаткування, або не є об'єктом оподаткування таким податком, податок на додану вартість, сплачений у складі витрат на придбання товарів (робіт, послуг), які відносяться до складу валових витрат, та основних фондів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації, включається відповідно до валових витрат або балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму, що не включена до складу податкового кредиту такого платника податку згідно із Законом України "Про податок на долану вартість".

Відповідно до п.п. 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 № 168/97- ВР "Про податок на додану вартість"(далі - Закон № 168/97) не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.

Підпунктом 4.4.1 п. 4.1 ст. 4 Закону України від 21.12.2000 № 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" визначено, що у разі коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

Крім того, суди попередніх інстанцій погодились з доводами позивача про неправомірність висновків органу податкової служби стосовно того, що витрати на джерела безперебійного живлення, комутатори та маршрутизатори в податковому обліку відображаються як створення основних фондів групи 1 (передавальні пристрої) з огляду на наступне.

Відповідно до п.п. 8.2.1 п. 8.2 ст. 8 Закону № 334/94 під терміном "основні фонди"слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1000 гривень і поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом. Витрати на придбання будь-яких матеріальних цінностей, вартість яких не перевищує 1000 гривень, що призначені для використання у господарській діяльності платника податку, включаються до складу валових витрат платника податку в загальному порядку та враховуються для цілей застосування пункту 5.9 статті 5 цього Закону.

Згідно п.п. 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 зазначеного Закону основні фонди підлягають розподілу за певними групами: група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі; група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них; група 3 - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1, 2 і 4; група 4 - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов’язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, комп’ютерні програми, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Відповідно до п.п. 8.6.1 п. 8.6 ст. 8 цього ж Закону норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду в такому розмірі (в розрахунку на податковий квартал): група 1 - 2 відсотки; група 2 - 10 відсотків; група 3 - 6 відсотків; група 4 - 15 відсотків.

Судами встановлено, що джерела безперебійного живлення, комутатори та маршрутизатори придбані позивачем з метою забезпечення нормального та якісного функціонування власної комп’ютерної мережі.

Згідно Національного стандарту №2 "Оцінка нерухомого майна", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1442 (1442-2004-п) , споруди - земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій (дамби, тунелі, естакади, мости тощо); а передавальні пристрої - земельні поліпшення, створені для виконання спеціальних функцій з передачі енергії, речовини, сигналу, інформації тощо будь-якого походження та виду на відстань (лінії електропередачі, трубопроводи, водопроводи, теплові та газові мережі, лінії зв’язку тощо).

Аналізуючи зазначені вище норми чинного законодавства та враховуючи встановлені фактичні обставини, суди дійшли вірного висновку, що джерела безперебійного живлення, комутатори та маршрутизатори не відповідають ознакам основних фондів 1 групи, оскільки не є будівлями, спорудами, чи їх структурними компонентами чи передавальними пристроями, а тому висновок органу податкової служби про порушення позивачем п.п. 8.1.1 п. 8.1, п.п. 8.2.2 п. 8.2, п.п. 8.3.2 п. 8.3, п.п. 8.6.1 п. 8.6 ст. 8 Закону № 334/94 та завищення суми амортизаційних відрахувань є необґрунтованим.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків судів не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді заяви неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Таким чином ухвалені по справі судові рішення першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а зазначена позиція скаржника є помилковою. Відповідно судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасуванню не підлягають, як такі, що прийняті за вичерпних юридичних висновків при правильному застосуванні норми матеріального та процесуального права.