Колегія суддів

Вищого адміністративного суду України в складі:

суддів - Васильченко Н.В., Леонтович К.Г., Черпіцької Л.Т., Чалого С.Я., Калашнікової О.В.

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Луганський окружний адміністративний суд від 07 вересня 2010 р. та ухвалу Донецький апеляційний адміністративний суд від 13 жовтня 2010 р. у справі за позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Лутугинського державного науково-виробничого валкового комбінату про стягнення адміністративно-господарських санкцій за незайняті інвалідами робочі місця, -

Відділення Фонду звернулось із зазначеним позовом, у якому, посилаючись на статті 19, 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі – Закон № 875-ХІІ (875-12) ), просило стягнути з відповідача штрафні санкції за незайняті інвалідами робочі місця.

Постановою Луганський окружний адміністративний суд від 07 вересня 2010 р., залишеною без змін ухвалою Донецький апеляційний адміністративний суд від 13 жовтня 2010 р. у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеними судовими рішеннями, Відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. Скарга обґрунтована невірним застосуванням судами норм матеріального права.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Згідно з частиною 3 статті 18 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 3 статті 18-1 цього Закону державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

У частині 1 статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Разом з тим, адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов’язковим платежем), обов’язкова сплата яких передбачена Конституцією України (254к/96-ВР) та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII "Про систему оподаткування" (1251-12) , а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення. Такі санкції не можуть застосовуватися у разі відсутності необхідної кількості працевлаштованих інвалідів, якщо при цьому суб’єкт господарювання вжив усіх передбачених законом заходів для працевлаштування останніх, тобто коли у його діях відсутній склад правопорушення.

Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. У частині 2 наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

У зв’язку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження відповідача інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи в позові, вірно встановили фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин і обґрунтовано застосували норми матеріального права до їх вирішення. Порушень норм процесуального закону при цьому не допущено.

Відповідно до ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 220, 222, 224, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, –

Касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.

Постанову Луганський окружний адміністративний суд від 07 вересня 2010 р. та ухвалу Донецький апеляційний адміністративний суд від 13 жовтня 2010 р. залишити без змін.

Відповідно до ч. 5 ст. 254 КАС України ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, в порядку та у строки, встановлені КАС України (2747-15) .