колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого-судді: Юрченка В.В.,

суддів: Амєліна С.Є., Гаманка О.І., Кобилянського М.Г., Стародуба О.П.,

секретар судового засідання Сіпаренко С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку касаційного письмового провадження за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київського міського військового комісаріату, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про перерахунок пенсії за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2008 року,

В березні 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що в 1998 році був звільнений з військової служби та з 28 березня 1988 року була призначена пенсія за вислугу років, за рішенням МСЕК від 24 травня 1994 року був визнаний інвалідом війни ІІ групи. Відповідно до пункту "а"статті 15 Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб" та частини 4 статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"має право на отримання підвищення до пенсії за вислугу років у розмірі 350% мінімальної пенсії за віком. На звернення ОСОБА_1 про перерахунок підвищення до пенсії Київський міський військовий комісаріат повідомив, що зазначені виплати проводяться у твердих сумах, встановлених постановою Кабінету Міністрів України "Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріям пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок державного бюджету"від 3 січня 2002 року № 1 (1-2002-п) . Просив визнати за ним право на отримання підвищення до пенсії як інваліду війни ІІ групи; зобов’язати Київський міський військовий комісаріат перерахувати підвищення до пенсії з урахуванням підвищення до пенсії як інваліду війни ІІ групи з 24 травня 1994 року та Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві –з 1 січня 2007 року..

Постановою Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2007 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 було залишено без задоволення, а постанову Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2007 року –без змін.

Вказуючи на допущені, на думку ОСОБА_1, судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм чинного процесуального та матеріального законодавства, що призвело до постановлення неправильних судових рішень, позивач просить скасувати постановлені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та постановити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Під час розгляду справи по суті судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що наказом Головнокомандувача військами протиповітряної оборони від 18 січня 1988 року № 032 ОСОБА_1 було звільнено з військової служби у відставку у зв’язку з хворобою, 28 березня 1988 року йому призначено пенсію за вислугу років. Позивач має статус інваліда війни ІІ групи та право на пільги, установлені статтею 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII.

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що при розрахунку підвищення до пенсії за вислугу років, передбаченого частиною 4 статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", застосуванню підлягав саме розмір такого підвищення, встановлений постановами Кабінету Міністрів України від 19 березня 1996 року № 342 (342-96-п) та від 3 січня 2002 року №1 (1-2002-п) , які відповідач і застосовував. А тому підстави для задоволення вимог позивача про перерахунок пенсії відсутні.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитись не можна.

Відповідно до частини 4 статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"(в редакції, яка діяла до 1 січня 2006 року) передбачено, що інвалідам війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії підвищуються: інвалідам I групи - у розмірі 400 процентів мінімальної пенсії за віком, II групи - 350 процентів мінімальної пенсії за віком, III групи - 200 процентів мінімальної пенсії за віком.

Таким чином, вихідним критерієм розрахунку підвищення до пенсії виступала мінімальна пенсія за віком, розмір якої до 1 січня 2004 року визначався за правилами частини 3 статті 19 Закону України "Про пенсійне забезпечення"від 5 листопада 1991 року № 1788-XII, а з 1 січня 2004 року –згідно з частиною 1 статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування"від 9 липня 2003 року № 1058-ІV встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

В пункті 2 постанови "Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат окремим категоріям пенсіонерів, фінансування яких здійснюється за рахунок державного бюджету"від 3 січня 2002 року № 1 Кабінет Міністрів України (1-2002-п) установив розміри сум, з яких проводиться розрахунок підвищення до пенсії, усупереч положенням зазначених статей цих законів, причому ці суми не відповідають розмірам мінімальної пенсії за віком.

Положення частини 3 статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування"про те, що мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом першим частини першої цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом (1058-15) , на думку колегії суддів, не є перешкодою для застосування зазначеної величини (мінімального розміру пенсії за віком) для розрахунку інших пов'язаних із нею пенсій чи доплат, оскільки чинним законодавством не встановлено іншого мінімального розміру пенсії за віком, крім передбаченого частиною 1 цієї статті.

Виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами при розрахунку підвищення до пенсії, передбаченого частиною 4 статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", застосуванню підлягав розмір мінімальної пенсії за віком, визначений відповідно до положень частини 1 статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", а до прийняття цього Закону (1058-15) відповідно до положень частини 3 статті 19 Закону України "Про пенсійне забезпечення".

Проте пунктом 3 розділу І Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"від 5 жовтня 2005 року №2939-ІV (2939-15) частина 4 статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"викладена у такій редакції: "Інвалідам війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються: інвалідам I групи - у розмірі 50 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, II групи - 40 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, III групи –30 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність".

Дане положення Закону набрало чинності з 1 січня 2006 року.

Отже, починаючи з 1 січня 2006 року позивач має право на підвищення до пенсії у розмірі 40% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, розмір якого встановлений законами України про Державний бюджет на відповідні роки. Тому відмовляючи позивачу у здійсненні перерахунку пенсії відповідач діяв у межах чинного законодавства та наданої йому компетенції.

За правилами статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до положень частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті не встановили фактичних обставин щодо строку звернення позивача до суду із зазначеними позовними вимогами, наявності чи відсутності відповідних звернень позивача до відповідачів щодо перерахунку зазначених доплат та, відповідно, наявності чи відсутності підстав для поновлення строку звернення до суду.

Оскільки зазначені порушення в силу вимог статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2008 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.