Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

С.Є. Амєлін – головуючий,

О.І. Гаманко,

М.Г. Кобилянський,

О.П. Стародуб,

В.В. Юрченко,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_10 до Міністерства фінансів України, головного управління Державного казначейства України при Міністерстві фінансів України, Державної судової адміністрації України, Міністерства юстиції України, третя особа апеляційний суд Полтавської області про стягнення заборгованості по заробітній платі,

У липні 2007 року позивачі звернулися до суду з вказаним адміністративним позовом, в якому зазначали, що їм, як суддям апеляційного суду Полтавської області у 2001-2005 роках не сплачувалися премії, надбавки, матеріальної допомоги та частину довічного грошового утримання. Також посилалися на те, що з червня 2005 року їх посадовий оклад був меншим від 50 відсотків посадового окладу Голови Верховного Суду України, внаслідок чого виникла заборгованість по заробітній платі, яку просили стягнути.

Постановою Октябрського районного суду міста Полтави від 10 серпня 2007 року позов задоволено й стягнуто з Міністерства фінансів України на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_10, заборгованості по заробітній платі. В задоволенні позову до Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації, Апеляційного суду Полтавської області відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким у задоволені позовних вимог про стягнення з Міністерства фінансів України на користь ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_8 заборгованості по заробітній платі та списання присуджених до стягнення коштів з розрахункового рахунку Головного управління Державного казначейства України - відмовлено; скасовано рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_9 8000 грн. витрат по оплаті аудиторського висновку; скасовано рішення суду першої інстанції в частині задоволення та відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_11 та провадження по справі в цій частині закрито у зв’язку зі смертю позивача. В решті рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, посилаючись на порушення норм матеріального права, просили скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Перевіривши правильність застосування судом норм процесуального та матеріального права колегія суддів приходить до висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Частиною першою статті 44 Закону України "Про статус суддів", чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено, що заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок.

Підпунктом 2 пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 13 грудня 1999 року № 2288 "Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів" (2288-99-п) надано право керівникам судів у межах установленого фонду оплати праці здійснювати преміювання працівників відповідно до їх особистого вкладу в загальні результати роботи в межах фонду преміювання, утвореного у розмірі тримісячного фонду оплати праці та економії фонду оплати праці.

Тобто, для преміювання суддів на підставі положень зазначеної постанови необхідна наявність рішення керівника суду про таке преміювання з визначенням конкретного розміру премії відповідно до особистого вкладу в загальні результати роботи. Указом Президента України від 10 липня 1995 року № 584 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів" (584/95) для суддів передбачена надбавка за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи в розмірі до 75 відсотків посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас.

Її призначення та розмір, при застосуванні зазначеного нормативно-правового акту, також повинно відбуватися індивідуально, залежно від досягнень у праці та виконання особливо важливої роботи. При відсутності підстав для призначення надбавки вона не призначається. Указом Президента України від 5 березня 2002 року № 220 (220/2002) "Про деякі заходи матеріального забезпечення суддів у зв’язку з додатковим навантаженням"було передбачено збільшення посадового окладу на 50 відсотків, надбавку за напруженість та складність роботи в розмірі до 80 відсотків та надбавку за почесне звання "Заслужений юрист України"в розмірі 30 відсотків.

Тобто, на підставі наведеного Указу призначення та розмір надбавки за напруженість та складність роботи в розмірі до 80 відсотків також встановлювалися індивідуально.

Визначаючи розмір заборгованості, судом першої інстанції взято за основу аудиторський висновок по визначенню стану заборгованості по заробітній платі та іншим обов’язковим виплатам за 2001-2005 роки, складеним 05 червня 2007 року, в якому здійснено розрахунок заборгованості по заробітній платі, включаючи премії, надбавки, матеріальну допомогу та довічне утримання.

Проте із зазначеного висновку не вбачається на підставі яких наказів чи розпоряджень керівника суду і в якому розмірі надбавки та премії призначалися позивачам.

Суд першої інстанції при розгляді справи не встановив та не дослідив відповідні накази чи інші документи з цих питань, та без належної правової оцінки погодився з аудиторським висновком.

Помилковим також є висновок суду першої інстанції про те, що саме Міністерство фінансів України не вжило необхідних заходів до виділення коштів для виплати позивачам заробітної плати у повному розмірі, оскільки на нього покладено обов’язок прийняття рішення про включення до проекту Державного бюджету державного запиту, а Державне казначейство не перерахувало ці кошти для безпосередньої виплати, чим порушило права позивачів на своєчасне отримання заробітної плати у повному розмірі.

Відповідно до положень статті 32 Бюджетного кодексу України проект закону про Державний бюджет України розробляє Кабінет Міністрів України. Міністр фінансів України відповідає за складання проекту закону про Державний бюджет України, визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів і розроблення пропозицій проекту Державного бюджету України.

Стаття 35 Бюджетного кодексу України визначає умови розроблення бюджетного запиту, за яким головні розпорядники бюджетних коштів організують розроблення бюджетних запитів для подання Міністерству фінансів України в терміни та порядку, встановлені Міністерством фінансів України. Головні розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за своєчасність, достовірність та зміст поданих Міністерству фінансів України бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту Державного бюджету України, згідно з вимогами Міністерства фінансів України.

Тобто, Бюджетний кодекс України (2542-14) не передбачає підстав для стягнення позивачам з Міністерства фінансів України заборгованості по заробітній платі та компенсацій за її невиплату. Також Міністерство фінансів України не є головним розпорядником бюджетних коштів, передбачених на оплату праці суддів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд також дійшов невірного висновку щодо правомірності дій відповідачів та здійснення виплат в межах асигнувань.

Позивачами заявлялися вимоги про приведення з 01 червня 2005 року їх посадових окладів у відповідність з вимогами частини друго9 статті 44 Закону України "Про статус суддів", тобто не менше 50 відсотків посадового окладу Голови Верховного Суду України.

В порушення вимог частини четвертої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суди попередніх інстанцій не досліджували вказані вимоги, правова оцінка їм не дана.

Крім того, суди помилково розглянули справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_8 в одному провадженні, оскільки позовна заява має подаватися до суду кожним із позивачів окремо та розглядається щодо кожного з них як індивідуальний, а не колективний спір.

Відповідно до положень статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Оскільки судами допущені порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, то відповідно до частини другої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України це є підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд щодо осіб, які подали касаційну скаргу.

Керуючись статтями 222, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_8 задовольнити частково.

Постанову Октябрського районного суду міста Полтави від 10 серпня 2007 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2008 року в частині, що стосується зазначених позивачів скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанову апеляційного суду в частині, що стосується ОСОБА_11 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копій особам і оскарженню не підлягає.