К-49191/09-С Про скасування державної реєстрації - 12.07.2011 Прийняття

У травні 2008 року ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва звернулась до суду з адміністративним позовом до ОСОБА_1 та ПП транспортної компанії "Укртранзит" про визнання недійсними установчих документів та їх реєстрації, визнання недійсними первинних бухгалтерських документів, свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість та скасування державної реєстрації.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 01.12.2008 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.09.2009 року по даній справі позовна заява повернута позивачу, оскільки правом на звернення до суду із вказаним позовом позивач не наділений.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва звернулась до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого та апеляційного судів скасувати та направити справу до суду першої інстанції для розгляду по суті. В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на порушення судами норм процесуального права та прийняття судових рішень без належного врахування всіх обставин справи.

Перевіривши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Повертаючи позову заяву позивачу суди попередніх інстанцій виходив з того, що відповідно до ст. 17 КАС України та Закону України "Про державну податкову службу в України" (509-12) , податковий орган має право звернутись до суду лише з вимогою про припинення юридичної особи, проте такі вимоги у поданій заяві не сформульовані.

Разом з тим, колегія суддів Вищого адміністративного суду України звертає увагу на те, що вказані висновки судів не можна вважати такими, що зроблені на підставі повно та всебічно досліджених встановлених фактичних обставин справи.

Згідно статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Юрисдикцію адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ визначено статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України. Зокрема, згідно з пунктом 5 частини 2 цієї статті юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Вказані положення Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) кореспондуються із пунктом 5 частини 4 статті 50 цього ж Кодексу про те, що відповідачами в адміністративній справі можуть бути: громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, лише за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Статтею 59 Господарського кодексу України передбачено порядок припинення діяльності суб’єкта господарювання, відповідно до якого діяльність суб’єкта господарювання припиняється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації –за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб –засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим Кодексом (436-15) , –за рішенням суду.

Згідно пункту 2 частини 1 статті 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом. Закон України від 4 грудня 1990 року № 509-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні" (509-12) (далі – Закон № 509-ХІІ (509-12) ) надає право податковим органам звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. Зокрема, таке право закріплено пунктом 17 статті 11 вказаного Закону, згідно якого органи державної податкової служби мають право звертатись у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Положення пункту 17 статті 11 Закону № 509-ХІІ щодо права органів державної податкової служби звертатися у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, пункту 2 частини 1 статті 110 Цивільного кодексу України – про можливість визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи, частин 6, 7 статті 59 Господарського кодексу України щодо скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання та позбавлення його статусу юридичної особи у зв’язку з прийняттям Закону України від 15.05.2003, № 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців" (755-15) слід розуміти, як право на позов про припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця (статті 22, 38, 46 Закону).

Підстави для постановлення судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов’язано з банкрутством юридичної особи, передбачені частиною другою статті 38 зазначеного Закону.

Виходячи з наведеного, заявлену позивачем вимогу про скасування державної реєстрації ПП транспортної компанії "Укртранзит", судам слід було розуміти як вимогу про припинення юридичної особи, яка в свою чергу відповідає повноваженням органу державної податкової служби, і в наслідок цього компетенції адміністративних судів.

Таким чином, суди обох інстанцій дали передчасну юридичну оцінку встановленим фактичним обставинам справи, а тому ухвалені ними судові рішення не можна вважати законними та обґрунтованими.

Відповідно до п. 2 ст. 227 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, ухвали у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з’ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об’єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись ст.ст. 160, 210 –232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва задовольнити.

Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 01.12.2008 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.09.2009 року по справі № 2а-5-466/2008 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.