Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Гордійчук М.П., Бим М.Є., Конюшка К.В., Сіроша М.В., Харченка В.В.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 року у справі за позовом Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Світанок" про стягнення адміністративно-господарських санкцій,–

У липні 2008 року Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось з позовом до ТОВ "Світанок" про стягнення 21028,24 грн. –суми несплачених штрафних санкцій та пені за недотримання у 2007 році нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, передбаченого ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 18 серпня 2008 року Фонду в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 року апеляційну скаргу Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задоволено частково. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 18 серпня 2008 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково, стягнуто на користь Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів з відповідача 6834,48 грн. адміністративно-господарських санкцій та 174,93 грн. пені за недотримання у 2007 році нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та пені.

Не погоджуючись з рішенням апеляційного суду Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України.

У касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, тому позивач ставить питання про їх скасування та прийняття нового рішення про задоволення позову у повному об‘ємі.

Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, проаналізувавши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"(далі –Закон), для підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік –у кількості одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом.

Судами встановлено, що відповідач згідно поданої держаної звітності "Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів"(форма №10-ПІ поштова річна) за 2007 рік повинен був створити у 2007 році 9 робочих місць для працевлаштування інвалідів (відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу 232 особи), а фактично на підприємстві було працевлаштовано тільки 7 інвалідів.

Згідно вимог ст. 20 Закону, підприємства (об’єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об’єднані), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. У зв’язку з цим, на думку позивача, до відповідача повинні бути нараховані суми несплачених штрафних санкцій у розмірі 21028,24 грн.

Згідно з п. 3 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою КМУ від 03.05.95 року № 314 (314-95-п) , робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участі представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

У відповідності з п. 5 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (314-95-п) , підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів. Підприємства інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись праця інваліда (п. 14 Положення (314-95-п) ).

Статтею 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"встановлено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Апеляційним судом вірно встановлено, що доказів про те, що протягом 2007 року відповідач надавав зазначеним органам інформацію щодо наявності вакантних робочих місць для працевлаштування інвалідів відсутні.

Матеріали справи не містять щомісячних Звітів про наявність вакансій за Формою № 3-ПН - доказів того, що відповідач в 2007 році надавав до центру зайнятості звітність про наявність вакансій, в якій зазначав наявність вакансії для інваліда.

Таким чином, Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) покладає на підприємство обов’язок створити (пристосувати), атестувати належним чином робочі місця для працевлаштування інвалідів та повідомити про це органи перелічені в ч. 1 ст. 18 Закону, а ті, в свою чергу, зобов’язані направити підприємству на працевлаштування інвалідів.

Отже, апеляційний суд дійшов вірного висновку про те, що відповідачем у 2007 році не було вжито заходів зі створення робочих місць для інвалідів та не повідомлено органи працевлаштування інвалідів про створення відповідних робочих місць, що унеможливило направлення цими органами до підприємства відповідача інвалідів для працевлаштування, проте апеляційним судом позов задоволено тільки в частині, де на думку апеляційного суду відповідачем вчинено невиконання нормативу створення робочих місць для інвалідів.

Проте, відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Зазначена норма не містить ступені вини вчиненого правопорушення, а відповідно і критеріїв визначення господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин.

Відповідно до ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасування постанови апеляційного суду та прийняття нової про задоволення позову у повному об‘ємі.

Керуючись ст.ст. 222, 229, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України

Касаційну скаргу Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задовольнити.

Постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2008 - скасувати та прийняти нову.

Позов Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Світанок" на користь Державного бюджету України суму несплачених штрафних санкцій 20503,44 грн. та пені 524,80 грн., всього 21028,24 грн. за недотримання у 2007 році нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів

постанова набирає законної сили через 5 днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та порядку, які встановлені ст. ст. 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.