К-36717/10-С Про надання статусу біженця - 18.05.2011 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 4 червня 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2010 року адміністративну справу за його позовом до Відділу міграційної служби у Харківській області про скасування рішення та зобов’язання вчинити дії,

У поданій до суду 22 лютого 2010 року позовній заяві громадянин Ірану ОСОБА_1 (ОСОБА_1) зазначав, що через належність до певної соціальної групи, політичні переконання та расову належність є жертвою переслідувань у країні громадянства та постійного проживання, побоюється стати жертвою переслідувань у майбутньому, тому

залишив країну своєї громадянської належності та, прибувши до України, подав до відповідача як міграційного органу заяву про надання статусу біженця, однак

отримав повідомлення про відмову йому в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця з посиланням на положення абзацу сьомого статті 12 Закону України від 21 червня 2001 року № 2557-ІІІ "Про біженців" (далі – Закон № 2557-ІІІ (2557-14) ) та наказ від 9 листопада 2009 року № 158-0 (далі – Наказ № 158-0).

Посилаючись на те, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця прийнято відповідачем з порушенням процедури та є упередженим, позивач просив визнати Наказ № 158-0 протиправним і скасувати його та зобов’язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів щодо надання йому статусу біженця.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 4 червня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2010 року, в задоволенні позову відмовлено.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати їхні рішення й ухвалити нове –про задоволення позову. Зокрема, він зазначив, що відповідачем і судами ігноровано відповідні положення Конституції України (254к/96-ВР) , Закону № 2557-ІІІ (2557-14) та Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) ( КАС України (2747-15) ).

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 КАС України, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця визначено відповідними положеннями Закону № 2557-ІІІ (2557-14) . Цим же Законом встановлено державні гарантії захисту біженців.

Відмовляючи у позові, суди дійшли висновку про відсутність передбачених статтею 1 Закону № 2557-ІІІ підстав вважати доведеність цілком обґрунтованих побоювань позивача. стати жертвою переслідувань у країні його громадянства та постійного проживання за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи та неможливість користуватися захистом цієї країни внаслідок таких побоювань.

Із таким висновком погоджується і суд касаційної інстанції.

Відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону України "Про біженців" біженець –особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач є громадянином Ірану, прибув до України з батьком у 1995 році (в 10-річному віці), до 1 травня 2007 року перебував

на території України легально, отримавши в посольстві Ірану в України паспорт громадянина Ірану, 19 жовтня 2009 року звернувся до відповідача із заявою про надання йому статусу біженця.

Судами попередніх інстанцій перевірено правомірність дій відповідача з розгляду заяви позивача, підстави та обґрунтованість прийнятого за результатами розгляду заяви рішення і встановлено, що заяву позивача про надання статусу біженця в Україні вирішено відповідачем з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини. Цим рішенням обґрунтовано відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, оскільки позивач не навів цілком обґрунтованих побоювань особистої небезпеки та переслідувань на батьківщині.

Суперечливі пояснення загального характеру позивача в обґрунтування його вимоги про надання статусу біженця всебічно вивчено та проаналізовано як відповідачем, так і судами попередніх інстанцій, їм надано вмотивовану оцінку. В касаційній скарзі не наведено спростування висновків судів щодо обставин справи.

Згідно з вимогами статті 12 Закону № 2557-ІІІ орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п’ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 Закону № 2557-ІІІ, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв’язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв із визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов’язки та стандарти доказів у заявах біженців"(1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов’язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов’язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути –прийнято належне рішення.

Крім того, дійшли висновку суди, доказом того, що позивач користується захистом країни своєї громадянської належності свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання 8 жовтня 2002 року та продовження 3 липня 2007 року в посольстві Ірану в Україні паспорта. Згідно з пунктами 99, 100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Судом встановлено, що позивач не перебував членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації, учасником інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов’язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. Крім того, він не належить до жодної соціальної групи в країні свого громадянства. Натомість судами взято до уваги визнання позивача, що до відповідача він звернувся із заявою про надання статусу біженця не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації на території України, тобто підпадає під визначення "мігрант".

Отже, слід погодитися з висновком судів, що відсутні підстави для прийняття відповідачем рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачеві статусу біженця.

Таким чином, рішення судів попередніх інстанцій відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, а тому підстав для скасування судових рішень колегія суддів не вбачає.

За правилами частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанцій залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення –без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.