Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради, третя особа – Управління земельних ресурсів Одеської міської ради, про визнання незаконною відмови у виділенні земельних ділянок, зобов’язання виділити земельні ділянки та стягнення моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Малиновського районного суду міста Одеси від 16 жовтня 2007 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2009 року, -

У квітні 2006 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Одеської міської ради про визнання незаконною відмови у виділенні земельних ділянок, зобов’язання виділити земельні ділянки та стягнення моральної шкоди.

Постановою Малиновського районного суду міста Одеси від 16.10.2007р. в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.04.2009р. апеляційну скаргу позивача задоволено частково, постанову Малиновського районного суду міста Одеси від 16.10.2007р. скасовано, прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково, зобов’язано Одеську міську раду вчинити дії по розгляду в порядку ст. 118 Земельного кодексу (далі –ЗК) України заяви ОСОБА_1 У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, просить їх скасувати та прийняти нову постанову, якою його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно ч.1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАС) України (2747-15) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи та іншого доказу.

З матеріалів справи вбачається, і це правильно встановлено судами попередніх інстанцій, що 02.11.2005р. та 16.01.2006р. ОСОБА_1 звертався до Одеської міської ради з заявами про надання йому земельних ділянок. У заяві від 16.01.2006р. позивач, посилаючись на ст. 14 Конституції України, ст.ст. 116, 118 та 121 ЗК України, просив відповідача виділити йому земельні ділянки: для ведення особистого сільського господарства в розмірі 2га; для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд - в розмірі 0,1га; для ведення садівництва - в розмірі 0,12га; для індивідуального дачного будівництва - в розмірі 0,1га.

16.11.2005р. та 31.01.2006р. начальник Управління земельних ресурсів Одеської міської ради направив на адресу позивача листи (вих.№02-07/П-36-1423-08 та №02-07/П-36-40-08, відповідно), якими повідомив ОСОБА_1 про те, що на час звернення із заявами, враховуючи дефіцит міських земель, до закінчення робіт з їх інвентаризації, що здійснюється за рішенням міськвиконкому, відсутня можливість визначити вільні земельні ділянки для перспективного їх освоєння під індивідуальну житлову, дачну або гаражну забудову відповідно до генерального плану розвитку міста Одеси. Він рекомендував позивачу, у відповідності зі ст. 118 ЗК України, звернутися з клопотанням до відповідних сільських, селищних або районних рад, де ведеться відведення земельних ділянок під індивідуальну забудову.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що Одеською міською радою не приймалося рішення з приводу відмови позивачу в виділенні земельних ділянок, а тому відсутні підстави для задоволення вимог позивача.

Однак з вказаним висновком суду першої інстанції в частині повної відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 правильно не погодився апеляційний суд.

Так, відповідно до п."б"ч.1 ст. 12 ЗК України до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу (2768-14) .

Згідно п.34 ч.1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні "питання регулювання відповідно до закону земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях міської ради.

Статтею 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом (2768-14) . Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (2768-14) . Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом (2768-14) , провадиться один раз по кожному виду використання. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом (2768-14) .

Відповідно до ч.ч.6 та 7 ст. 118 ЗК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

Як встановлено матеріалами справи, звертаючись в порядку ч.6 ст. 118 ЗК України до Одеської міської ради із заявою від 15.01.2006р. про надання земельних ділянок, яку зареєстровано в Одеській міській раді 16.01.2006р., ОСОБА_1 зазначив бажані розміри земельних ділянок та мету їх використання, тобто виконав вимоги названої статті Кодексу (2768-14) в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин.

Проте, вказану заяву позивача, в порушення вимог ч.7 ст. 118 ЗК України, Одеською міською радою не розглянуто.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи постанову суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, правильно відхилив посилання представників відповідача та третьої особи стосовно ненадання позивачем повного пакету документів, необхідних для вирішення питання про виділення земельних ділянок, передбаченого розділом 4 Положення про порядок надання земельних ділянок у користування, передачу їх у власність; оформлення права власності (користування) на землю фізичним особам, затвердженого рішенням відповідача №136 - ХХІІІ від 29.06.1999р., беручи до уваги, що у відповіді начальника Управління земельних ресурсів Одеської міської ради від 31.01.2006р. не міститься посилання на вказане Положення, а також не вказується на ненадання позивачем ОСОБА_1 повного пакету документів, необхідних для розгляду його заяви.

Суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправною та незаконною відмови Одеської міської ради щодо виділення йому безоплатно з комунальної у особисту приватну власність земельних ділянок, зобов’язання відповідача виділити йому земельні ділянки та відшкодувати у зв’язку з протиправністю дій моральну шкоду.

Апеляційний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, дійшов вірного висновку, що Одеською міською радою фактично не розглянуто заяву позивача про передачу останньому у власність земельних ділянок. При цьому, суд апеляційної інстанції вірно відмітив, що ОСОБА_1 не визначений розмір моральної шкоди у грошовому еквіваленті, а її відшкодування шляхом зобов’язання відповідача безоплатно передати у власність позивачу додаткові земельні ділянки на ті ж самі види використання суперечить положенням ч.4 ст. 116 ЗК України .

На підставі ч.2 ст. 11 КАС України апеляційний суд для повного захисту прав та інтересів позивача, про захист яких він просив, правильно визнав за необхідне вийти за межі позовних вимог, зобов’язавши Одеську міську раду вчинити дії по розгляду в порядку ст. 118 ЗК України заяви ОСОБА_1 про передачу земельних ділянок у власність.

Згідно ч.1 ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення –без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Відповідно до ч.3 ст. 2201 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 2201, 223, 224, 230, 231 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення .

Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2009 року, якою скасовано постанову Малиновського районного суду міста Одеси від 16 жовтня 2007 року, – залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.