Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Гаманка О.І.

суддів Загороднього А.Ф.

Заїки М.М.

Ліпського Д.В.

Тракало В.В.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19 на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2007 року у справі за їх позовом до управління праці та соціального захисту населення Харцизької міської ради про визнання відмови неправомірною, стягнення недоплаченої щорічної разової грошової допомоги до 05 травня -

У січні 2007 року позивачі звернулись до суду з позовом до управління праці та соціального захисту населення Харцизької міської ради про визнання відмови неправомірною та стягнення недоплаченої щорічної разової грошової допомоги до 05 травня за 2000-2006 роки.

Постановою Харцизького міського суду Донецької області від 14 березня 2007 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2007 року скасовано постанову Харцизького міського суду Донецької області від 14 березня 2007 року, позов задоволено частково. Визнано неправомірними дії управління праці та соціального захисту населення Харцизької міської ради щодо відмови позивачам у виплаті разової грошової допомоги відповідно до частини 5 статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" за період 2003-2004 року. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі позивачі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просять змінити судове рішення суду апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачі є інвалідами війни II та III групи та відповідно до вимог статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" щорічно до 05 травня мають право на одержання щорічної разової грошової допомоги у розмірі восьми та семи мінімальних пенсій за віком відповідно.

Протягом 2000-2006 років така допомога виплачувалась їм з врахуванням обмежень, встановлених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік.

Звернувшись до управління праці та соціального захисту населення Харцизької міської ради з заявою про виплату грошової допомоги до 05 травня у розмірі, що встановлений статтею 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", отримали відмову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Задовольнивши позовні вимоги частково, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неправомірність дій відповідача в частині виплати такої грошової допомоги в 2003 та 2004 роках.

Проте, колегія суддів з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитись не може, виходячи з наступного.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначає Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 (3551-12) року.

Статтею 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" передбачено, що інвалідам війни 2 та 3 групи щорічно до 5 травня виплачується разова грошова допомога у розмірі восьми та семи мінімальних пенсій за віком.

Статтею 17-1 зазначеного Закону передбачено, що щорічну виплату разової грошової допомоги до 5 травня в розмірах, передбачених статтями 12-16 цього Закону, здійснюють органи праці та соціального захисту населення через відділення зв'язку або через установи банків (шляхом перерахування на особовий рахунок отримувача) пенсіонерам - за місцем отримання пенсії, а особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання чи одержання грошового утримання.

Відповідно до вимог статті 17 Закону фінансування витрат, пов'язаних з введенням в дію цього Закону (3551-12) , здійснюється за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів.

Законами України про Державний бюджет України встановлювався на відповідний рік розмір щорічної разової грошової допомоги, передбаченої Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) .

Зазначені закони України не визнані неконституційними. Тобто, в даному випадку на період виникнення спірних правовідносин, які є предметом спору в цій справі, були наявні нормативно-правові акти, які мають однакову юридичну силу, але по-різному встановлювали розмір щорічної допомоги до 5 травня учасникам бойових дій, інвалідам війни.

Отже, для вирішення цього спору судам необхідно було визначитись, який з цих законів є пріоритетним та підлягав застосуванню у виниклих правовідносинах.

Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України (254к/96-ВР) не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.

Проте, звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього.

Загальновизнаним є і те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, при наявності однопредметного акту, застосовується акт, який прийнятий пізніше у часі. Отже, застосуванню підлягали розміри виплат, встановлені Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, оскільки ці Закони були прийняті пізніше Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) та були чинними протягом 2000, 2001, 2002, 2003, 2005 та 2006 років на період проведення спірних виплат.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання неправомірними дій відповідача щодо виплати грошової допомоги до 05 травня за 2004 рік, суд апеляційної інстанції виходив з того, що пунктом 1 рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 20-рп/2004 (v020p710-04) визнані неконституційними положення статті 44 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік", а тому виплата разової щорічної грошової допомоги до 5 травня у 2004 році повинна здійснюватись у розмірах, передбачених спеціальним законом.

Однак, такий висновок суду є помилковим.

Так, рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 20-рп/2004 (v020p710-04) було визнані неконституційними положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) , якими встановлено виплату щорічної разової допомоги у розмірі меншому, ніж він передбачений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) .

Відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) втратили чинність з 01 грудня 2004 року.

Як встановлено судами, такі виплати у 2004 році позивачам були проведені в період дії Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) .

Рішення Конституційного суду України не мають зворотної дії в часі і у суб’єкта владних повноважень після їх прийняття не виникло додаткових зобов’язань по перерахунку разової грошової допомоги до 5 травня.

Таким чином, на час проведення виплат відповідач діяв в межах наданих йому повноважень та на підставі діючого на час виникнення спірних правовідносин закону.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване помилково.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів –

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19 задовольнити частково.

Постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2007 року скасувати, а постанову Харцизького міського суду Донецької області від 14 березня 2007 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.