Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І.–головуючий, судді Ланченко Л.В., Маринчак Н.Є., Степашко О.І., Усенко Є.А.,

розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги закритого акціонерного товариства будівельно-монтажної фірми "Азовстальбуд"(далі –Товариство) та державної податкової інспекції у м. Маріуполі (далі –ДПІ)

на рішення господарського суду Донецької області від 24.05.2005

та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 02.07.2008

у справі № 2/158а (22-а-5572/08)

за позовом Товариства

до ДПІ

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційних скарг Вищий адміністративний суд України

Позов подано про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 24.02.2005 № 0021730/0, згідно з яким позивачеві визначено податкове зобов’язання з податку з доходів фізичних осіб у сумі 8015,97 грн.

Рішенням господарського суду Донецької області від 24.05.2005 позов задоволено частково; оспорюване рішення визнано недійним в частині донарахування позивачеві податкового зобов’язання у сумі 41,40 грн. за основним платежем та 82,80 грн. за штрафними санкціями. В задоволенні решти позову відмовлено.

В апеляційному порядку справа переглядалася судами неодноразово. За наслідками останнього розгляду постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 02.07.2008 рішення місцевого суду зі справи скасовано; позов задоволено частково; оспорюваний акт індивідуальної дії визнано недійсним в частині визначення Товариству податкового зобов’язання з названого податку у сумі 231,39 грн. (у тому числі 77,13 грн. за основним платежем та 154,26 грн. за штрафними санкціями).

У прийнятті вказаних судових актів попередні судові інстанції виходили з того, що зафіксовані в акті перевірки порушення підтверджуються лише частково. При цьому апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції відносно необхідності включення до оподатковуваного доходу працівника підприємства суми наданої знижки під час продажу товару з огляду на недоведеність податковим органом факту невідповідності ціни продажу цегли рівню звичайних цін.

У касаційній скарзі до Вищого адміністративного суду України ДПІ просить повністю відмовити в задоволенні позову, частково скасувавши ухвалені у справі рішення. В обґрунтування касаційних вимог скаржник зазначає про порушення судами абзацу четвертого статті 20 Декрету Кабінету Міністрів України "При прибутковий податок з громадян"(далі –Декрет), позаяк неутримана з працівника, проте сплачена позивачем сума цього податку мала бути включена до складу оподатковуваного доходу такого працівника з відповідним обчисленням суми прибуткового податку. До того ж, скаржник зазначає про безпідставне не включення позивачем до доходу працівника підприємства надане додаткового блага у формі знижки під час продажу цегли, яка була визначена шляхом порівняння ціни реалізації цієї цегли з її обліковою вартістю.

У касаційній скарзі Товариство просить скасувати оскаржувані рішення та повністю задовольнити позов, посилаючись на нарахування та утримання позивачем прибуткового податку у перевірений період з дотриманням вимог чинного законодавства.

З огляду на нез’явлення у судове засідання представників сторін, яких було належним чином повідомлено про дату, час і місце судового засідання, справу розглянуто в порядку письмового провадження відповідно до пункту 2 частини першої статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційних скарг ДПІ і Товариства з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі з’ясовано, що ДПІ було проведено комплексну перевірку дотримання вимог податкового та валютного законодавства Товариством за період з 01.01.2003 по 30.09.2004, оформлену актом від 21.02.2005 № 2/23-2/01237193. За наслідками проведення цієї перевірки позивачеві було донараховано податкове зобов’язання з податку з доходів найманих працівників у сумі 8015,97 грн. (у тому числі 2671,99 грн. за основним платежем та 5343,98 грн. за штрафними санкціями). В основу прийняття цього рішення податковим органом було покладено такі обставини:

утримання позивачем прибуткового податку з доходу, нарахованого колишньому працівнику після звільнення, із застосуванням неоподатковуваного мінімуму, що передбачено виключно для обчислення оподатковуваного доходу за місцем основної роботи;

порушення позивачем законодавчо установлених граничних норм добових витрат на відрядження внаслідок неврахування факту включення до рахунку на оплату вартості проживання відрядженого працівника витрат на одноразове харчування;

здійснення позивачем компенсації працівникам підприємства витрат на проживання під час відрядження без наявності розрахункових документів, які є необхідними доказами факту понесення відповідних витрат;

сплата Товариством донарахованого на підставі акта перевірки від 16.07.2003 № 12/23-111-0123719 прибуткового податку з доходу працівника ОСОБА_2. у сумі 207,42 грн. без подальшого включення цієї суми до оподатковуваного доходу названого працівника з нарахуванням та утриманням відповідної суми податку;

неутримання названого податку з доходу, виплаченого фізичній особі (яка не є працівником підприємства) у вигляді оплати за навчання;

невключення до оподатковуваного доходу працівника Товариства додаткового блага у формі наданої знижки під час продажу цегли.

Згідно зі статтею 2 Декрету (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) об'єктом оподаткування у громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, є сукупний оподатковуваний доход за календарний рiк (що складається з місячних сукупних оподатковуваних доходів), одержаний з різних джерел, як на території України, так i за її межами. При визначенні сукупного оподатковуваного доходу враховуються доходи, одержані як в натуральній формі, так i в грошовій (національній або іноземній валюті).

Частиною першою статті 7 Декрету встановлено ставки податку з сукупного оподатковуваного доходу громадян за місцем основної роботи (служби, навчання) та визначено, що при цьому 1 мінімальна заробітна плата не оподатковується. Водночас згідно з частиною третьою цієї ж статті Декрету із сум доходів, одержуваних громадянами не за місцем основної роботи та громадянами, які не мають постійного місця проживання в Україні, податок нараховується до джерел виплати за ставкою 20 процентів.

Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Частиною першою статті 116 названого Кодексу передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Таким чином, Товариство повинно було провести зі звільненим працівником остаточний розрахунок під час звільнення. А відтак несвоєчасне здійснення виплат такому працівникові (тобто після його звільнення) не змінює порядок оподаткування його доходу, у зв’язку з чим позивач правомірно здійснив утримання та сплату прибуткового податку у періоді проведення спірної виплати з урахуванням неоподатковуваного мінімуму доходу громадян.

Правильною є надана апеляційним судом оцінка обставин справи, відповідно до якої з огляду на тривалість відрядження ОСОБА_1. (а саме –5 діб: з 24.11.2003 по 28.11.2003) позивачем не було порушено граничні норми добових витрат, розмір яких фактично становив 14,40 грн.

За змістом пункту 1.6 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 № 59 (z0218-98) , підприємство за наявності підтвердних документів (в оригіналі) відшкодовує витрати відрядженим працівникам на наймання жилого приміщення.

Однак, як вбачається з установлених судами обставин справи, позивач не подав до суду розрахункових документів, які б слугували доказом фактичного понесення витрат працівників Товариства на проживання під час відрядження, що свідчить про безпідставність проведеного позивачем відшкодування.

А відтак слід погодитися з висновком судів про законність проведеного ДПІ донарахування позивачеві як податковому агенту відповідно підпункту 9.10.1 пункту 9.10 статті 9 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб"податку з доходів фізичних осіб у сумі 2418,93 грн. за основним платежем із застосуванням штрафних санкцій у розмірі 4837,86 грн.

Водночас суди неправомірно задовольнили позов в частині скасування оспорюваного рішення у сумі 41,40 грн. за основним платежем та 82,80 грн. за штрафними санкціями. Так, в силу вимог абзацу четвертого статті 20 Декрету при наявності фактів перерахування підприємством, установою, організацією i фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності сум податку за своїх працівників зазначені суми включаються до складу оподатковуваного доходу цих працівників з відповідним переобчисленням суми прибуткового податку.

Отже, в силу факту перерахування позивачем до бюджету суми податку, яку фактично не було утримано у працівника, така сума підлягала включенню до доходу останнього з подальшим утриманням та перерахуванням суми податку з цього доходу.

Відповідно до статті 12 Декрету, яка визначає порядок обчислення і сплати прибуткового податку доходів громадян, одержуваних ними від підприємств, установ, організацій i фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності не за місцем основної роботи, в тому числі за сумісництвом, за виконання разових та інших робіт, здійснюваних на основі договорів підряду та інших договорів цивільно-правового характеру, податок обчислюється за ставками, наведеними у пунктах 2, 3 i 4 статті 7, утримується у джерела виплати i перераховується до бюджету в порядку, встановленому статтею 10 цього Декрету. При визначенні оподатковуваного доходу в джерела виплати не виключається сума встановленого чинним законодавством неоподатковуваного мінімуму i не надаються пільги, передбачені статтею 6 цього Декрету.

Таким чином, Товариство повинно було утримати та перерахувати до бюджету відповідну суму податку з оплати навчання у Донецькому медичному університеті лікаря-кардіолога Дурана С.В., який не є працівником підприємства, що свідчить про правомірність донарахування позивачеві 78 грн. із застосуванням відповідного розміру штрафних санкцій за оспорюваним рішенням.

Позивачем не було належним чином спростовано законність здійсненого податковим органом донарахування податку у сумі 66,85 грн.

За змістом підпункту 4.2.9 пункту 4.2 статті 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб"отримане від працедавця додаткове благо у вигляді суми знижки з ціни (вартості) товарів (послуг), що перевищує звичайну, розраховану за правилами визначення звичайних цін (у розмірі такої знижки), крім випадків, передбачених пунктом 4.3 цієї статті, включається до складу загального місячного оподатковуваного доходу.

Згідно з підпунктом 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Порядок визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) врегульовано підпунктом 1.20.2 пункту 1.20 цієї ж статті Закону (334/94-ВР) .

Оскільки податковим органом не було доведено невідповідності ціни продажу позивачем працівникові цегли звичайній ціні, не досліджено рівня такої звичайної ціни у встановленому порядку, то апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про незаконність донарахування Товариству податкового зобов’язання у сумі 33,73 грн. та 67,46 грн. штрафу.

З урахуванням викладеного Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне частково скасувати оскаржувану постанову апеляційної інстанції з прийняттям нового рішення у відповідній частині.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 229, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

1. Касаційні скарги закритого акціонерного товариства будівельно-монтажної фірми "Азовстальбуд"та державної податкової інспекції у м. Маріуполі задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Донецької області від 24.05.2005 та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 02.07.2008 у справі № 2/158а (22-а-5572/08) скасувати в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 24.02.2005 № 0021730/0 щодо визначення закритому акціонерному товариству будівельно-монтажній фірмі "Азовстальбуд"податкового зобов’язання з податку з доходів фізичних осіб у сумі 93,24 грн. (у тому числі 31,08 грн. за основним платежем та 62,16 грн. за штрафними санкціями). У цій частині позов задовольнити.

3. Рішення господарського суду Донецької області від 24.05.2005 та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 02.07.2008 у справі № 2/158а (22-а-5572/08) скасувати в частині задоволення позову про визнання недійним податкового повідомлення-рішення від 24.02.2005 № 0021730/0 щодо визначення закритому акціонерному товариству будівельно-монтажній фірмі "Азовстальбуд"податкового зобов’язання з податку з доходів фізичних осіб у сумі 124,20 грн. (у тому числі 41,40 грн. за основним платежем та 82,80 грн. за штрафними санкціями). У цій частині позову відмовити.

4. В решті постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 02.07.2008 у справі № 2/158а (22-а-5572/08) залишити без змін.

постанова набирає законної сили з моменту її постановлення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236- 238 Кодексу адміністративного судочинства України.