Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Сороки М.О.,

Зайцева М.П.,

Олексієнка М.М.,

Черпака Ю.К.,

Шведа Е.Ю.,

розглянувши в касаційній інстанції в порядку письмового провадження адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Печерського районного суду м. Києва від 26 грудня 2006 року, ухвалу Печерського районного суду від 9 лютого 2007 року про відмову в роз’ясненні рішення суду і ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 квітня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Управління праці та соціального захисту населення Київської обласної державної адміністрації про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити дії,-

У квітні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Верховної Ради України, Управління праці та соціального захисту населення Київської обласної державної адміністрації про стягнення недоплаченої разової щорічної грошової допомоги в сумі 5508,45 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він має статус учасника бойових дій і відповідно до статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" ( далі – Закон від 22 жовтня 1993 року №3551- XII (3551-12) ) щорічно до 5 травня, має право на отримання разової грошової допомоги у розмірі п’яти мінімальних пенсій за віком.

Однак, відповідачами у 2003 році згідно Закону України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) виплачено допомогу в розмірі 90 гривень, у 2004 році згідно Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) виплачено допомогу в розмірі 120 гривень, у 2005 та 2006 роках згідно Законів України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) та "Про Державний бюджет України на 2006 рік" (3235-15) виплачено зазначену допомогу тільки в розмірі 250 гривень.

Вважаючи, що відповідачі при нарахуванні та виплаті допомоги повинні керуватись лише Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) , позивач просив стягнути з відповідачів невиплачену грошову допомогу за 2003-2006 роки у розмірі 5508,45 грн.

Постановою Печерського районного суду м. Києва від 26 грудня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 квітня 2007 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 9 лютого 2007 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 квітня 2007 року, Дегтярьову В.І. відмовлено у задоволенні заяви про роз’яснення постанови Печерського районного суду м. Києва від 26 грудня 2006 року в зв’язку з тим, що рішення суду є зрозумілим, обґрунтованим та ухваленим у відповідності до норм процесуального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що для врегулювання спірних правовідносин у даній справі пріоритетними є норми Законів України "Про державний бюджет України".

З таким висновком погоджується і колегія суддів Вищого адміністративного суду України.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням НОМЕР_1 від 30 липня 1996 року.

Частиною 5 статті 12 Закону від 22 жовтня 1993 року №3551- XII передбачено, що учасникам бойових дій щорічно до 5 травня виплачується разова грошова допомога у розмірі п’яти мінімальних пенсій за віком.

Однак, Законом України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (380-15) (ст. 28) учасникам бойових дій, до яких відноситься позивач, передбачена виплата щорічної разової допомоги в розмірі 90 гривень, Законом України "Про Державний бюджет України на 2004 рік" (1344-15) ( ст. 44) установлено виплату в розмірі 120 гривень, а законами України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" (2285-15) (ст. 34) та "Про Державний бюджет України на 2006 рік" (3235-15) (ст. 30) відповідна виплата передбачалась в розмірі 250 гривень.

Зазначені закони України, в період з 5 травня по 30 вересня відповідних років, протягом яких позивач міг отримати грошову допомогу (ч.5 ст. 12 Закону від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ), не визнані неконституційними. Тобто, в даному випадку на період виникнення спірних правовідносин, які є предметом спору в цій справі, були наявні нормативно-правові акти, які мають однакову юридичну силу, але по-різному встановлювали розмір щорічної допомоги до 5 травня учасникам бойових дій.

Отже, для вирішення цього спору судам попередніх інстанцій необхідно було визначитись, який з цих законів є пріоритетним та підлягав застосуванню у виниклих правовідносинах.

Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України (254к/96-ВР) не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.

Проте, звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього.

Загальновизнаним є і те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Отже, застосуванню підлягали розміри виплат, встановлені Законами України "Про Державний бюджет України" на відповідні роки, оскільки ці Закони були прийняті пізніше Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) та були чинними протягом періоду проведення спірних виплат.

Таким чином, виплативши позивачу одноразову щорічну допомогу до 5 травня у розмірі, встановленому Законом України Про Державний бюджет на відповідні роки, відповідачі діяли в межах наданих їм повноважень та на підставі діючого на час виникнення спірних правовідносин закону.

Слід відзначити також, що колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, відповідно до статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України постанова Печерського районного суду м. Києва від 26 грудня 2006 року викладена чітко, зрозуміло та відповідно до норм процесуального права, а тому судом апеляційної інстанції обґрунтовано та у відповідності з Законом, залишено без змін відмову у роз’яснення рішення суду першої інстанції.

Згідно частини 3 статті 211 Кодексу адміністративного судочинства України підставами касаційного оскарження судового рішення є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до вимог статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права та відсутні підстави для їх скасування або зміни.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити у задоволенні касаційної скарги.

Керуючись ст. ст. 220, 222, 223, 224, 230, 231 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Печерського районного суду м. Києва від 26 грудня 2006 року, ухвалу Печерського районного суду від 9 лютого 2007 року і ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 квітня 2007 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і може бути переглянута з підстав, у строк та у порядку, визначених ст.ст. 235-2442 КАС України (2747-15) .