Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2008 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління міграційної служби в Одеській області про зобов’язання вчинити певні дії,

У січні 2008 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Управління міграційної служби в Одеській області про зобов’язання виділити жиле приміщення з фондів житла для тимчасового проживання.

В обґрунтування позову зазначила, що є вдовою, матір’ю двох дітей та має в Україні статус біженця. 31 серпня 2007 року її разом з дітьми примусово виселено з Пункту тимчасового розміщення біженців у м. Одесі, внаслідок чого вони залишились без постійного місця проживання. На звернення до голови Київської районної адміністрації Одеської міської ради, Одеської міської ради, Пункту тимчасового розміщення біженців у м. Одесі про надання жилого приміщення для тимчасового проживання отримала відмову.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2008 року, залишеною без зміни ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2009 року, в задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що рішення про відмову в продовженні строку перебування ОСОБА_1 в Пункті тимчасового розміщення біженців у м. Одесі прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. Вважає судові рішення необґрунтованими, ухваленими судами на підставі неповно з’ясованих обставин у справі, зокрема, без дослідження всіх доказів, необхідних для вирішення спору.

В запереченні на касаційну скаргу Управління міграційної служби в Одеській області просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржувані рішення судів без зміни, зазначаючи, що вони є законними і обґрунтованими.

Справа вирішується в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами відповідно до статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки відсутні клопотання осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проживає на території України з 1992 року. В 2003 році вона отримала статус біженця, а 16 червня 2005 року за клопотанням Управління міграційної служби в Харківській області розміщена в Пункті тимчасового розміщення біженців у м. Одесі. Враховуючи, що ОСОБА_1 мала двох неповнолітніх синів, термін її перебування в Пункті тимчасового розміщення біженців продовжувався кожні три місяці. 31 серпня 2007 року позивач примусово виселена з Пункту тимчасового розміщення біженців у зв’язку із закінченням терміну перебування та на підставі рішення комісії з соціально-побутових питань від 16 липня 2007 року про відмову в його продовженні.

Відповідно до статті 19 Закону України "Про біженців" особи, яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією (254к/96-ВР) та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 20 вказаного Закону встановлено, що особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права, зокрема, на вільний вибір місця проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Згідно із статтею 1311 Житлового кодексу України до жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відносяться жилі приміщення, пристосовані для тимчасового проживання громадян, які не мають або втратили постійне місце проживання.

Зі змісту статей 1311 і 1312 цього Кодексу вбачається, що жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються біженцям за умови, що для них таке житло є єдиним місцем проживання і їх сукупний дохід недостатній для придбання або найму іншого жилого приміщення. Першочергове право на забезпечення жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання мають, зокрема, сім’ї з неповнолітніми дітьми. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються на строк до одного року з можливістю продовження цього строку у разі неспроможності мешканця цього приміщення набути альтернативне місце проживання. Підставами для дострокового припинення права громадянина на користування жилими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання є: надання громадянину або придбання ним іншого жилого приміщення; підвищення доходів громадянина до рівня, який дозволяє йому укласти договір найму іншого жилого приміщення; порушення громадянином правил користування жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання; приведення мешканцем жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання у непридатність для його використання; інші підстави, встановлені законом.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про біженців" пункт тимчасового розміщення біженців –місце тимчасового розміщення осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та яким надано в Україні статус біженця.

В силу статті 6 Закону створення та утримання пунктів тимчасового розміщення біженців належить до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції.

Положенням про державну установу "Пункт тимчасового розміщення біженців у м. Одеса" визначено, що ця установа створена Державним комітетом України у справах національностей та міграції, а основним її завданням є прийом і тимчасове розміщення на строк не більше трьох місяців осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та яким надано в Україні статус біженця в установленому законодавством порядку. Термін перебування в установі встановлюється органом міграційної служби в Одеській області до трьох місяців, з продовженням його на час розгляду справи. Особи, які прибули до установи, перед розміщенням у ньому ознайомлюються з правилами проживання у пункті тимчасового розміщення біженців, внутрішнім режимом установи та заповнюють зобов’язання про дотримання викладених у них положень.

Матеріали справи свідчать про те, що загальний термін перебування ОСОБА_1 в Пункті тимчасового розміщення біженців у м. Одесі склав 2 роки 2 місяці. За цей час, крім допомоги у житлі, позивачу надана допомога у безкоштовному навчанні на курсах "Бухгалтерський облік та його комп’ютеризація" в Одеському державному економічному університеті, по закінченню яких (незважаючи на пропозиції щодо працевлаштування у державних або приватних підприємствах України з боку міграційної служби та благодійного фонду допомоги біженцям та переселенцям "Співчуття") ОСОБА_1 за фахом не працювала. Головною причиною відмови в продовженні строку перебування у пункті стало грубе порушення позивачем абзаців 2, 3, 6 пункту 3 Правил проживання у пункті тимчасового розміщення біженців, затверджених наказом Держкомнацміграції України від 5 вересня 2002 року № 31 (z0798-02) , а саме: створення конфліктів, порушення громадського порядку, не прибирання житлових приміщень.

Після виселення з пункту позивач отримувала від благодійного фонду допомоги біженцям та переселенцям "Співчуття" щомісячну матеріальну допомогу переважно для найму житла. Крім того, після прийняття рішення про відмову в продовженні строку перебування ОСОБА_1 в Пункті тимчасового розміщення біженців у м. Одесі Управлінням міграційної служби в Одеській області було запропоновано сприяння у переїзді до одного з районів Одеської області, де є потреба в робочій силі та вартість житла нижча, ніж в обласному центрі, та надання в такому випадку матеріальної допомоги благодійним фондом допомоги біженцям та переселенцям "Співчуття" в розмірі 400 грн. щомісячно.

Таким чином, держава забезпечила право ОСОБА_1 на житло, передбачене статтею 47 Конституції України, надавши їй житло у тимчасове користування в порядку, встановленому законом, і створивши умови для його придбання або найму.

З огляду на викладене, місцевий та апеляційний адміністративні суди дійшли обґрунтованого висновку про правомірність рішення комісії з соціально-побутових питань від 16 липня 2007 року про відмову в продовженні строку перебування ОСОБА_1 в Пункті тимчасового розміщення біженців у м. Одесі, а відтак, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення –без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Суди першої та апеляційної інстанцій повно і всебічно встановили обставини справи, дали їм належну юридичну оцінку, правильно застосували норми матеріального і процесуального права, тому відсутні підстави для скасування або зміни прийнятих ними рішень.

Керуючись статтями 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2008 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2009 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління міграційної служби в Одеській області про зобов’язання вчинити певні дії – без змін.

Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, встановлених статтями 237- 244 Кодексу адміністративного судочинства України.