Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Бутенка В.І (доповідач), Горбатюка С.А., Лиски Т.О.,

Малиніна В.В., Мойсюка М.І.,

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до Державною комітету України у справах національностей та релігій про визнання неправомірним рішення та зобов’язання вчинення дій, -

У липні 2007 року ОСОБА_1. звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просила визнати неправомірним та скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції від 06.03.2007 року № 934 та зобов’язати відповідача надати їй статус біженця.

Позовні вимоги мотивувала тим, що вона є уродженкою Грузії, проте не може і не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в зв’язку з належністю до певної соціальної групи або політичних переконань, побоювань фізичного знищення внаслідок того, що вона за національністю ассирійка, а тому звернулася до Управління міграційної служби м. Києва із заявою про надання їй статусу біженця, однак незважаючи на викладені нею доводи отримала відмову.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 жовтня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 листопада 2008 року, відмовлено в задоволенні позову.

В касаційній скарзі позивач посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить скасувати зазначені рішення та прийняти нове, яким задовольнити позов.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_1, 1987 року народження, уродженка Грузії (м. Тбілісі) за національністю ассирійка та прибула до України в січні 1998 року для постійного проживання.

До управління міграційної служби із заявою про надання статусу біженця ОСОБА_1. звернулася 25 вересня 2006 року.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції від 06 березня 2007 року № 934 позивачу було відмовлено в наданні статусу біженця.

Правовий статус біженця в Україні, порядок його надання, втрати та позбавлення цього статусу, а також питання державних гарантій захисту біженців регулюються Законом України "Про біженців" від 21 червня 2001 року № 2557-III (2557-14) (далі - Закон).

Біженець, відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону, –це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно абзацу 4 статті 10 Закону статус біженця не надається особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 статті 1 цього Закону, відсутні.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції від 20 грудня 2006 року № 940 про відмову у наданні статусу біженця позивачу прийнято у відповідності до вимог абзацу 5 статті 10 Закону, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 статті 1 цього Закону, відсутні, а також відповідно до абзацу 7 статті 10 Закону, як особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.

Враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази чи документи, які б підтвердили факт переслідування ОСОБА_1. за ознаками раси, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності підстав для надання позивачу статусу біженця, з чим погодився і суд апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про біженців"членами сім’ї біженця являються: чоловік (дружина), діти, яким не виповнилося вісімнадцять років, непрацездатні батьки та інші особи, які перебувають під опікою чи піклуванням біженця.

Суд першої інстанції правомірно не прийняв до уваги, а з ним вірно погодився апеляційний суд, про те, що незважаючи на отримання матір’ю позивача ОСОБА_2 статусу біженця в Україні, на момент подання останньою заяви про отримання статусу біженця ОСОБА_1. досягла 18-річного віку, а відповідно до чинного законодавства України, особи із досягненням 18-річного віку набувають повної дієздатності. Отже суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що позивач не може підпадати під визначення члена сім’ї біженця.

З огляду на наведені правові норми та встановлені судами обставини справи, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість і законність їх висновків щодо правильності оскаржуваного рішення відповідача, оскільки заява скаржника про надання статусу біженця в Україні вирішена Державним комітетом України у справах національностей та міграції з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини. Цим рішенням обґрунтовано відмовлено в наданні статусу біженця, оскільки позивач не навів цілком обґрунтованих побоювань особистої небезпеки та переслідувань на батьківщині.

Доводи касаційної скарги зроблених судами висновків не спростовують.

За правилами частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо суди не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, то суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення –без змін.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій прийняті законні і обґрунтовані рішення, а тому підстав для їх зміни або скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 220, 2201, 221, 223, 224, 230 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 жовтня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05 листопада 2008 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає.