Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Гаманка О.І.

суддів Загороднього А.Ф.

Заїки М.М.

Ліпського Д.В.

Стародуба О.П.

при секретарі Сперкач Т.В.,

за участю позивача, його представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3, представника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві Старостенка О.О.,

розглянувши в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Оболонського районного суду м. Києва від 05 квітня 2006 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 04 липня 2006 року у справі за його позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Державного казначейства України, треті особи –ОСОБА_4, ОСОБА_5, про поновлення на службі в органах внутрішніх справ, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,-

У липні 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Державного казначейства України, треті особи –ОСОБА_4, ОСОБА_5, про поновлення на службі в органах внутрішніх справ, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Постановою Оболонського районного суду м. Києва від 05 квітня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 04 липня 2006 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 з 1995 року проходив службу в органах внутрішніх справ. З 01 вересня 2001 року займав посаду оперуповноваженого з особливо важливих справ відділу по боротьбі з відмиванням коштів управління по боротьбі з організованою злочинністю Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві.

Рішенням наради керівництва Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 10 червня 2003 року №27 "Про надзвичайну подію в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю, її причини та покарання винних"за грубе порушення вимог вказівки Головного управління від 27.06.2000 року №1467, що виявилося в опитуванні ОСОБА_6 у службовому кабінеті, а не спеціально пристосованому для цього приміщенні, проявлену безпечність на неналежне використання службових повноважень, що призвело до надзвичайної події, вирішено оперуповноваженого відділу по боротьбі з відмиванням коштів УБОЗ ГУМВС України в м. Києві старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 звільнити за ст. 64 п. "є"(за порушення дисципліни) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР (114-91-п) . У зв’язку з цим Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві видано відповідний наказ від 10 червня 2003 року №265, на підставі якого наказом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 18 червня 2003 року №176 о/с ОСОБА_1 з 15 червня 2003 року звільнено з органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил України за ст. 64 п."є"(за порушення дисципліни) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем пропущено строк звернення до суду за захистом своїх прав.

Однак, колегія суддів вважає, що суди, вирішуючи спір, не встановили всі фактичні обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення.

Так, порядок оскарження рішень, дій або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб на час виникнення спірних правовідносин регулювалось нормами глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України від 18 липня 1963 (1501-06) року.

Відповідно до статті 248-5 Цивільного процесуального кодексу України скаргу може бути подано в суд: у двомісячний строк, обчислюваний з дня, коли громадянин дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав чи свобод; у місячний строк з дня одержання громадянином письмової відповіді про відмову в задоволенні скарги органом, службовою особою вищого рівня по відношенню до того органу, службової особи, що постановили рішення чи здійснили дії або допустили бездіяльність, або з дня закінчення місячного строку після подання скарги, якщо громадянином не було одержано на неї письмової відповіді. Пропущений строк для подання скарги може бути поновлено судом, якщо буде встановлено, що його пропущено з поважних причин.

Відповідно до частини другої статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції на час розгляду справи), для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналась або повинна дізнатись про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною третьою статті 99 встановлено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом (2747-15) та іншими законами можуть встановлюватись інші строки звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. А згідно з частиною першою статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України, пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що про своє звільнення з органів внутрішніх справ ОСОБА_1 дізнався у червні 2003 року на нараді керівництва Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві.

Відповідно до положень статті 31 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженого указом Президії Верховної Ради Української РСР від 29 липня 1991 року (1368-12) (чинного на час звільнення позивача зі служби), дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення оголошується в наказі, про накладення дисциплінарного стягнення оголошується працівникові особисто, перед строєм чи на нараді (зборах).

Однак, при розгляді справи судами не встановлено, коли саме позивачу було оголошено та надано наказ про його звільнення, чи були дотриманні відповідачем вимоги про надання цього наказу у встановлений Дисциплінарним статутом (1368-12) термін.

Крім цього, вирішуючи спір, судами не дано належну оцінку посиланням позивача на те, що з оскаржуваним наказом він був ознайомлений лише після ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, тобто у лютому 2005 року.

Також судами не перевірено доводи ОСОБА_1 про неодноразові його звернення до керівництва Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві зі скаргами щодо незаконного звільнення та відповіді на ці звернення про можливість поновлення його на службі в органах внутрішніх справ.

Ці обставини в сукупності інших досліджених доказів можуть свідчити про поважність причин пропуску строку оскарження наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 18 червня 2003 року №176 о/с.

Статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалюючи судові рішення у даній справі, суди зазначених вимог процесуального закону не виконали.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною другою статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи наведене, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів –

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Оболонського районного суду м. Києва від 05 квітня 2006 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 04 липня 2006 року скасувати, а справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві, Державного казначейства України, треті особи –ОСОБА_4, ОСОБА_5, про поновлення на службі в органах внутрішніх справ, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.