Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Гашицького О.В. (суддя-доповідач), Лиски Т.О.,

Малиніна В.В., Мойсюка М.І., Ситникова О.Ф.,

здійснивши за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2010 року в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Чаплинському районі Херсонської області (далі –УПФ) про нарахування та виплату додаткової соціальної гарантії як дитині війни,

У поданій до суду в березні 2009 року позовній заяві ОСОБА_1 зазначала, що є дитиною війни і відповідно до положень

Закону України від 18 листопада 2004 року № 2195-ІV "Про соціальний захист дітей війни" (2195-15) (далі – Закон № 2195-ІV (2195-15) ) має право на одержання підвищення до пенсії у розмірі надбавки, встановленої для учасників війни (30 % мінімального розміру пенсії за віком).

Посилаючись на невиконання відповідачем вимог Закону № 2195-ІV (2195-15) , позивач просила зобов’язати УПФ нарахувати на її користь недоплачене як дитині війни підвищення до пенсії за 2006–2008 роки.

Постановою Чаплинського районного суду Херсонської області від 10 червня 2009 року позов задоволено.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким дії відповідача визнано протиправними, зобов’язано УПФ нарахувати і виплатити позивачеві підвищення до пенсії, передбачене статтею 6 Закону № 2195-ІV, в розмірі 30 % мінімальної пенсії за віком виходячи з розрахунку прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного частиною першою статті 28 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-ІV "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування"(далі – Закон № 1058-ІV (1058-15) ), за період із 22 травня по 31 грудня 2008 року з урахуванням фактично виплачених сум. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати його рішення та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Підстави для скасування рішення суду апеляційної інстанції відсутні.

Позивачеві згідно зі статтею 1 Закону № 2195-ІV у визначеному цим Законом (2195-15) порядку встановлено статус дитини війни. Відповідно до статті 6 Закону № 2195-ІV дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються на 30 % мінімальної пенсії за віком.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та обґрунтовуючи своє рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що:

1. Відповідно до вимог статті 110 Закону України від 20 грудня 2005 року № 3235-ІV "Про Державний бюджет України на 2006 рік"(із змінами, внесеними

19 січня 2006 року) зазначене підвищення у 2006 році повинно було запроваджуватись поетапно, за результатами виконання бюджету в першому півріччі у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за погодженням із Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету. Оскільки Кабінет Міністрів України у 2006 році так і не визначив порядку виплати 30 % надбавки до пенсії "дітям війни", то суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про те, що вимоги позивача про визнання протиправними дій відповідача у 2006 році задоволенню не підлягають із зазначених підстав.

2. Дію статті 6 Закону № 2195-ІV було зупинено на 2007 рік пунктом 12 частини першої статті 71 Закону України від 19 грудня 2006 року № 489-V "Про Державний бюджет України на 2007 рік"(далі – Закон № 489-V (489-16) ), якою встановлено, що у 2007 році підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, яка виплачується замість пенсії, відповідно до статті 6 Закону № 2195-ІV виплачується особам, які є інвалідами (крім тих, на яких поширюється дія Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) ), у розмірі 50 % від розміру надбавки, встановленої для учасників війни. Однак Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 (v0a6p710-07) положення пункту 12 статті 71 та статті 111 Закону № 489-V визнано такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) .

3. Пунктом 2 статті 41 Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VI "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України"(далі – Закон № 107-VI (107-17) ) у статтю 6 Закону № 2195-ІV внесено зміни, що стосуються дітей війни (крім тих, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (3551-12) ), а саме: до пенсії виплачується підвищення у розмірі надбавки, встановленої для учасників війни. Однак

Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (v010p710-08) Закон № 107-VI (107-17) в частині зміни редакції статті

6 Закону № 2195-ІV визнано неконституційним.

4. Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, дійшов висновку апеляційний суд, спірні відносини упродовж 2006 року регулюються відповідно до положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2006 рік" (3235-15) (із змінами, внесеними 19 січня 2006 року), з 1 січня по 9 липня 2007 року –пункту 12 частини першої статті 71 Закону № 489-V, з 9 липня по 31 грудня 2007 року –статті 6 Закону № 2195-ІV, з 1 січня по 22 травня 2008 року –статті 6 Закону № 2195-ІV (у редакції Закону № 107-VI (107-17) ), з 22 травня у 2008 році – статті 6 Закону № 2195-ІV (у редакції від 18 жовтня 2004 року).

Суд першої інстанції не обґрунтував своє рішення в частині визнання поважними причин порушення позивачем встановленого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час розв’язання спору в судах попередніх інстанцій) річного строку подання ОСОБА_1 адміністративного позову. Судом апеляційної інстанції належним чином умотивовано рішення щодо відмови в задоволенні заяви позивача про поновлення цього строку та задоволення вимоги відповідача про застосування положень частини першої статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час розв’язання спору в судах попередніх інстанцій) про відмову в задоволенні позову в частині вимог, що стосуються 2007 року. Оскільки позивачем не було зазначено поважних причин пропущення строку в обґрунтування клопотання про його поновлення, відсутні підстави для скасування рішення суду апеляційної інстанції і в цій частині.

Рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити і залишити без змін постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 5 липня

2010 року.

Ця ухвала оскарженню не підлягає, набирає законної сили через п’ять днів

після направлення її копій особам, які беруть участь у справі.