Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого: судді-доповідача Бим М.Є.

суддів: Гончар Л.Я., Гордійчук М.П., Конюшка К.В., Сіроша М.В.

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Біловар і К, ЛДТ"на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2009 року у справі №18/96 за позовом Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до товариства з обмеженою відповідальністю "Біловар і К, ЛДТ"про стягнення суми несплачених адміністративно-господарських санкцій, -

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до підприємства товариства з обмеженою відповідальністю "Біловар і К, ЛДТ"в якому просив стягнути з відповідача 4700грн. адміністративно-господарських санкцій та 12,33 грн. пені, мотивуючи тим, що відповідач у 2007 році не виконав, встановлених чинним законодавствам, вимог щодо нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Постановою господарського суду Закарпатської області від 10 червня 2008 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2009 року постанова суду першої інстанції скасована та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог.

В касаційній скарзі відповідач просить скасувати зазначене вище судове рішення як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, та залишити в силі постанову суду першої інстанції, яку вважає законною та обґрунтованою.

Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 3 статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"№ 875-ХІІ від 21 березня 1991 року із змінами та доповненнями підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 19 вказаного Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб –у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округляється до цілого значення.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, в яких за основним місцем роботи працює 8 і більше осіб, реєструються у відповідних відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням і щороку подають цим відділенням звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів.

Статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Як встановлено судом, та вбачається зі звіту форми №10—ПІ кількість інвалідів, які повинні працювати на підприємстві становить 1 особа, в той же час, згідно вищевказаного звіту на підприємстві протягом 2007 року не працювало жодного інваліда.

Як вбачається з матеріалів справи, до березня 2007 року на підприємстві був виконаний норматив і 1 робоче місце було зайняте інвалідом, однак такий звільнився за власним бажанням.

Зважаючи на це, з метою виконання встановленого нормативу та наявність створеного робочого місця для інваліда, починаючи з квітня 2007 року, відповідачем систематично подавались у Мукачівський міський центр зайнятості - звіти форми № 3-ПН про наявність вільних робочих місць та потребу працівників, в яких відображено наявність вакансії для особи з обмеженими фізичними можливостями, проте такі з метою працевлаштування на підприємстві не зверталися, крім того, не направлялися і відповідними органами працевлаштування.

Вказані обставини також підтверджено і довідкою Мукачівського міського центру зайнятості від 26.05.2008 №566, в якій зазначено що відповідач брав участь у ярмарках вакансій для інвалідів, однак бажаючих працевлаштуватись не було.

У зв’язку з цим слід зазначити, що п.п. 1, 3 Положення про робоче місце інваліда і порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 р. № 314 (314-95-п) (із змінами та доповненнями), зазначено, що робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створені необхідні умови праці інваліда. Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестовано відповідною комісією за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів та введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

Згідно ст. 12 Закону України "Про охорону праці" підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

Пунктом 4 "Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 р. № 314 (314-95-п) , передбачено, що місцеві органи соціального захисту спільно з громадськими організаціями інвалідів з урахуванням рекомендацій МСЕК, побажань інвалідів, їх професійних навиків і знань готовлять пропозиції по створенню нових робочих місць для інвалідів.

Пунктом 14 цього Положення (314-95-п) встановлено, що підприємства створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, забезпечують соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.

Відповідно до п. 32 Положення про медико-соціальну експертизу, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1992 року № 83 (83-92-п) , медико-соціальні експертні комісії видають особам, визнаним інвалідами, довідки МСЕК та індивідуальні реабілітаційні програми і в триденний строк надсилають копії цих документів управлінню праці та соціального захисту населення районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації та відповідному відділу, управлінню міської, районної у місті ради, на території якої проживає інвалід. Копія програми надсилається також підприємству, установі, організації, яка зобов'язана надавати соціальну допомогу і здійснювати реабілітацію інваліда.

За змістом "Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів" (314-95-п) , інших норм чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні, створення підприємством для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливе без наявності інваліда, пошуком якого зобов'язані займатися органи працевлаштування, визначені у ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" на підприємства покладено обов'язок із забезпечення певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Згідно ч.1 ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною 2 ст. 218 ГК України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Оскільки в матеріалах справи наявні відомості про виконання відповідачем обов'язку, передбаченого нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні, по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів та відомості про вжиття ним, передбачених чинним законодавством заходів по забезпеченню працевлаштування інвалідів, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог.

Оскільки апеляційний суд під час розгляду справи неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення, а суд першої інстанції вирішив спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, то зазначена обставина відповідно до ч.1 ст.226 КАСУ є підставою для скасування постанови апеляційного суду, та залишення в силі постанови суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 222, 223, 226, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Біловар і К, ЛДТ" –задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2009 року - скасувати.

Постанову господарського суду Закарпатської області від 10 червня 2008 року - залишити в силі.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.