Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Куп’янський ливарний завод"

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2010 р.

у справі №2а-24816/08/2070

за позовом Відкритого акціонерного товариства "Куп’янський ливарний завод"

до Куп’янської об’єднаної державної податкової інспекції Харківської області,

за участю Прокурора Харківської області,

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень,

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2009 р. (суддя –О.М.Спірідонова), у повному обсязі задоволено адміністративний позов Відкритого акціонерного товариства "Куп’янський ливарний завод"(далі –позивач) до Куп’янської об’єднаної державної податкової інспекції Харківської області (далі –відповідач). Скасовано рішення Куп’янської об’єднаної державної податкової інспекції Харківської області від 25.03.2007 р. №0000272310/0 в частині донарахування податкових зобов’язань з податку на прибуток у розмірі 2.129.583,25 грн. та застосування штрафних (фінансових) санкцій у сумі 1.521.674,90 грн. та №0000282310/0 в частині донарахування податкових зобов’язань з податку на додану вартість у розмірі 1.703.667,00 грн. та застосування штрафних (фінансових) санкцій у сумі 852.522,00 грн., стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача 3,40 грн..

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що зважаючи на підтвердження позивачем відповідними первинними документами правомірності формування складу валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість, донарахування підприємству податкових зобов’язань з податку на прибуток та податку на додану вартість є безпідставним.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2010 р. (судова колегія у складі: головуючий суддя –С.В.Дюкарєва, судді –В.В.Катунов, В.В.Зеленський) рішення суду першої інстанції скасовано, постановлено нове, яким у задоволенні адміністративного позову відмовлено, що мотивовано наступним. Надані позивачем до перевірки документи не відповідають законодавчо встановленим вимогам для первинних документів, а тому не можуть бути належними доказами законності та обґрунтованості формування позивачем складу валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість.

Вважаючи, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначене судове рішення, з підстав неправильно застосування судом норм Законів України "Про оподаткування прибутку підприємств"від 28.12.1994 р. №334/94-ВР (334/94-ВР) (з наступними змінами та доповненнями) та "Про податок на додану вартість"від 03.04.1997р. №168/97-ВР (168/97-ВР) (з наступними змінами та доповненнями), та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідач надав письмові заперечення на касаційну скаргу позивача, за змістом яких проти вимог останньої заперечує з мотивів її необґрунтованості та просить, вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення –без змін.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні фактичні обставини у справі.

Представниками контролюючого органу було проведено виїзну планову перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2006 р. по 30.09.2007 р., якою, крім інших, встановлено порушення підприємством п.5.1, пп.5.2.1 п.5.2, пп.5.3.9 п.5.3 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", пп.7.4.4 .7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

За результатами зазначеної перевірки відповідачем 13.03.2008 р. складено акт

№435/23-00235967, на підставі якого 25.03.2008 р. прийнято податкові повідомлення-рішення №0000272310/0, яким визначено позивачу податкові зобов’язання з податку на прибуток у розмірі 3.690.640,90 грн. (в т.ч. 2.168.966,00 грн. –основного зобов’язання та 1.521.674,90 грн. –штрафних (фінансових) санкцій), та №0000282310/0, яким визначено позивачу податкові зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 2.557.566,00 грн. (в т.ч. 1.705.044,00 грн. –основного платежу та 852.522,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій), які і є предметом оскарження у даній справі.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, надані сторонами письмові докази в їх сукупності, перевіривши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для донарахування податкових зобов’язань з податку на прибуток позивачу стало безпідставне, на думку контролюючого органу, віднесення підприємством до складу валових витрат вартості послуг (послуги з вивчення інвестиційної привабливості, проведення аналітичних розрахунків і аналітичного огляду підприємства), отриманих позивачем відповідно до умов договорів, укладених з ТОВ "Діонат", які на думку податкового органу не були використані платником податків у власній господарській діяльності та не були підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення яких передбачена чинним податковим законодавством.

З огляду на викладене, відповідачем зроблений висновок, що видані ТОВ "Діонат"позивачу податкові накладні за поставлені послуги не мають юридичної сили та не можуть бути підставою для включення позивачем витрат на придбання таких послуг до складу валових.

Відповідно до п.5.1 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, валовими витратами виробництва та обігу визнається сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 вказаного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених п.5.3 –п.5.7 цієї статті.

Нормами пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 цього ж Закону передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати платника, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що виконання зазначених договорів позивачем належним чином підтверджується долученими до матеріалів справи актами здачі приймання послуг та податковими накладними. Крім того, відповідачем не наведено жодних доказів, які б підтверджували його доводи відносно недійсності податкових накладних та фіктивності проведених позивачем господарських операцій.

Відповідно до ч.2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов’язання, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

Посилання податкового органу, на те, що у наданих позивачем актах здачі-приймання наданих йому послуг не зазначено обсягів та конкретних видів робіт, та що у зазначених актах не розкрито зміст проведених господарських операцій, не можуть вважатися беззастережними та безперечними доказами в підтвердження доводів податкової інспекції про фіктивність спірних господарських операцій, а будь-яких інших доказів відповідачем надано не було, суд апеляційної інстанції дійшов хибних висновків, відносно того, що позивачем неправомірно віднесено до складу валових витрат вартість придбаних у контрагента послуг на підставі отриманих від останнього податкових накладних.

Судова колегія Вищого адміністративного суду України також вважає обґрунтованим спростування судом першої інстанції посилань податкового органу на факт непідтвердження платником податків використання у власній господарській діяльності отриманих по спірним господарським операціям послуг, оскільки наведеними законодавчими приписами однією з правових підстав для включення витрат до складу валових визначено саме подальше використання у власній господарській діяльності придбаних у постачальників послуг, а не безпосередньо факт їх використання.

Відносно донарахування підприємству податкових зобов’язань з податку на додану вартість слід зазначити наступне.

Згідно з пп.7.4.1 п.7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.6.1 ст.6 та ст.8№ цього Закону (168/97-ВР) , протягом такого звітного періоду у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Підпунктом 7.4.5 цієї ж статті встановлено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп.7.2.6 цього пункту).

Датою виникнення права платника податку на податковий кредит, відповідно до пп.7.5.1 п.7.5 ст.7 зазначеного Закону, вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Зважаючи наведені законодавчі приписи, а також на те, що позивачем правомірно було віднесено до складу валових витрат вартість придбаних у контрагента послуг, формування ним податкового кредиту на підставі отриманих від постачальника податкових накладних обґрунтовано визнано судом першої інстанції правомірним та таким, що відповідає вимогам положень ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

Оскільки, донарахування відповідачем позивачу податкових зобов’язань за основним платежем правильно визнано судом першої інстанції безпідставним, відповідно скасування податкових повідомлень-рішень в частині застосування штрафних (фінансових) санкцій, передбачених Законом України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"від 21.12.2000 р. №2181-III (2181-14) , також здійснено обґрунтовано.

Відповідно до ст. 226 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

На підставі викладеного, судова колегія Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до закону і скасоване судом апеляційної інстанції помилково, а тому, касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду апеляційної інстанції –скасуванню, а рішення суду першої інстанції –залишенню в силі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 –231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд

1. Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Куп’янський ливарний завод"задовольнити.

2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2010 р. у справі №2а-24816/08/2070 скасувати.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2009 р. у справі №2а-24816/08/2070 залишити в силі.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.