21-376а15 Про визнання дій протиправними, скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - Текст документа

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до управління Державної пенітенціарної служби України в Полтавській області про визнання дій протиправними, скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

У січні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправним та скасувати наказ управління Державної пенітенціарної служби України в Полтавській області від 27 серпня 2012 року № 44 о/с в частині її звільнення з посади начальника Київського міжрайонного відділу кримінально-виконавчої інспекції управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Полтавській області на підставі пункту 64 підпункту "г" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114 (114-91-п) (через скорочення штатів) з 27 серпня 2012 року; зобов'язати поновити на службі та в черзі на квартирному обліку; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду в розмірі 10 000 грн.

На обґрунтування позову зазначила, що її звільнення проведено з порушенням процедури, визначеної Кодексом законів про працю України (322-08) (далі - КЗпП (322-08) ).

Полтавський окружний адміністративний суд постановою від 6 серпня 2013 року, залишеною без змін ухвалами Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2013 року та Вищого адміністративного суду України від 19 лютого 2015 року, у задоволенні позову відмовив виходячи із того, що порушень чинного законодавства при звільненні ОСОБА_1 з роботи відповідач не допустив, а отже підстав для задоволення її позову немає.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернулась із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме: частини другої статті 40, частини першої статті 42 та частини третьої статті 49-2 КЗпП.

На обґрунтування заяви позивач додала копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 23 квітня, 14 травня, 21 серпня 2014 року та 3 березня 2015 року (№ № К/800/9837/13, К/800/18356/13, К/800/21604/14, К/9991/14620/12 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове правозастосування.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Так, в ухвалі від 14 травня 2014 року, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову, виходив із того, що позивач за наявності рівних умов продуктивності праці та кваліфікації мав переважне право на залишення на роботі як особа з тривалим безперервним стажем в установі, а також мало місце порушення вимог статті 49-2 КЗпП - під час попередження про звільнення позивачу не було запропоновано іншої вакантної посади.

В ухвалі від 21 серпня 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що ці суди обґрунтовано дійшли висновку, що відповідачі не врахували переважне право позивача який тривалий час працює в митних органах на залишення на роботі, а також не було виконано вимоги законодавства в частині процедури звільнення працівника, а саме не надано доказів того, що позивачу пропонувалися вакантні посади у Львівській митниці та письмових доказів про відмову позивача під особистий підпис від запропонованих посад.

В ухвалі від 3 березня 2015 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції про задоволення позову, зазначив, що відповідно до чинного законодавства власник одночасно з попередженням про звільнення не запропонував позивачу всі вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

На підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права ОСОБА_1 також посилається на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 квітня 2014 року, проте це рішення не може братися до уваги, оскільки у зазначеній справі касаційний суд не ухвалив остаточного рішення (обставини справи встановлені не повно), скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

У справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що ці суди дійшли обґрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні позову на підставі того, що протягом двох місяців, що передували звільненню, позивачу пропонувався ряд посад, від яких вона відмовилася, наполягаючи про призначення на посаду начальника міжрайонного відділу, а також те, що третя особа - ОСОБА_2 мав переважне право на призначення на посаду начальника Полтавського міжрайонного відділу кримінально виконавчої інспекції.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

Колегія суддів дійшла висновку, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у справах, копії рішень суду касаційної інстанції в яких додано до заяви.

Крім того, в оскаржуваній ухвалі суду касаційної інстанції не наведено іншого, ніж у наданих для порівняння судових рішеннях, тлумачення норм матеріального права, про які йдеться у заяві ОСОБА_1.

Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.