21-683а15 Про визнання дій протиправними, скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди - Текст документа

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до управління праці та соціального захисту населення Малинської районної державної адміністрації Житомирської області (далі- управління РДА) про визнання дій протиправними, скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

У вересні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила поновити її на посаді головного спеціаліста з питань трудових відносин, умов праці та соціального партнерства управління РДА з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду, заподіяну незаконним звільненням.

На обґрунтування позову зазначила, що її звільнення проведено з порушенням процедури, визначеної Кодексом законів про працю України (322-08) (далі - КЗпП (322-08) ).

Житомирський окружний адміністративний суд постановою від 25 жовтня 2012 року, залишеною без змін ухвалами Житомирського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2012 року та Вищого адміністративного суду України від 20 січня 2015 року, у задоволенні позову відмовив виходячи із того, що порушень чинного законодавства при звільненні ОСОБА_1 з роботи відповідач не допустив, а отже підстав для задоволення її позову немає.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернулась із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме частини другої статті 40, частини першої статті 42 та частини третьої статті 49-2 КЗпП.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 додала копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 21 лютого 2008 року, 1 грудня 2010 року (№ К-23846/10), 21 серпня 2014 року (№ К/800/21604/14), які, на її думку, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

В ухвалі від 21 лютого 2008 року, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що звільнення позивача на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП відбулось із порушенням встановленого чинним законодавством порядку, оскільки відповідач на порушення вимог статті 49-2 КЗпП не запропонував позивачу іншу вакантну посаду. За змістом зазначених положень цього Кодексу (322-08) , відповідач мав запропонувати всі вакантні посади, які позивач за своєю кваліфікацією міг займати.

В ухвалі від 1 грудня 2010 року Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що позивач всупереч статті 49-2 КЗпП не був належним чином повідомлений про наступне звільнення, йому не були запропоновані всі наявні в Міністерстві освіти і науки України на час звільнення вакантні посади, роботу на яких він міг виконувати.

В ухвалі від 21 серпня 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що Львівська митниця не виконала вимоги законодавства в частині процедури звільнення працівника, а саме не надала доказів того, що позивачу пропонувалися вакантні посади у митному органі та письмових доказів про відмову позивача під особистий підпис від запропонованих посад.

У справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що посада головного спеціаліста з питань трудових відносин, умов праці та соціального партнерства управління РДА, яку обіймала ОСОБА_1, була скорочена. При звільненні позивача з підстав, передбачених статтями 42 і 49-2 КЗпП, відповідач дотримав усі передбачені чинним законодавством України норми, які регулюють порядок проведення звільнення працівників.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

Колегія суддів дійшла висновку, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у справах, копії рішень суду касаційної інстанції в яких додано до заяви.

Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, у задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.