Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І.–головуючий, судді Маринчак Н.Є., Острович С.Е., Степашко О.І., Усенко Є.А.,

при секретарі Сватко А.О.

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Галицькому районі міста Львова (далі –ДПІ)

на постанову господарського суду Львівської області від 31.10.2007

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 01.09.2008

у справі № 12/224А

за позовом ДПІ

до товариства з обмеженою відповідальністю "Укрінвесткабель" (далі –ТОВ "Укрінвесткабель", відповідач-1)

та товариства з обмеженою відповідальністю "Болас" (далі –ТОВ "Болас", відповідач-2)

про визнання недійсним господарського зобов’язання та застосування наслідків недійсності правочину.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

Позов подано про визнання недійсним господарських зобов’язань, які виникли між відповідачами у справі, на суму 781 456,21 грн., та про застосування наслідків недійсності цих зобов’язань, які передбачені статтею 208 Господарського кодексу України.

Постановою господарського суду Львівської області від 31.10.2007, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 01.09.2008, у позові відмовлено з мотивів недоведеності податковим органом наявності у відповідачів протиправного умислу порушити інтереси держави під час укладення спірної угоди, тоді як відповідальність за порушення вимог податкового законодавства є самостійним видом юридичної відповідальності, що застосовується незалежно від дотримання норм цивільного чи господарського права суб’єктами правовідносин.

У касаційній скарзі до Вищого адміністративного суду України ДПІ просить скасувати ухвалені у справі судові акти та прийняти нове рішення по суті спору. В обґрунтування касаційних вимог скаржник зазначає, що наявними у матеріалах справи доказами підтверджується фіктивність оспорюваних зобов’язань, які оформлені підробленими документами, не були опосередковані рухом товару та були укладені їх учасниками виключно з метою одержання податкової вигоди.

Представники сторін у судове засідання не з’явились.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ДПІ з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що наявними у матеріалах справи податковими накладними, які були складені ТОВ "Болас"у період з березня по листопад 2003 року нібито за наслідками поставки товару ТОВ "Укрінвесткабель"на загальну суму 781 456,21 грн., підтверджується факт укладення відповідачами у справі оспорюваної угоди.

Підставою подання цього позову податковим органом зазначено безтоварний характер вказаних зобов’язань та фіктивний характер діяльності ТОВ "Болас".

Статтею 49 Цивільного кодексу Української РСР (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, далі – ЦК УРСР (1540-06) ) передбачено, якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.

Отже, з аналізу наведеної норми Закону вбачається, що для визнання угоди недійсною на підставі статті 49 ЦК УРСР є необхідною наявність суб’єктивного наміру сторін (або хоча б однієї з них) порушити вимоги закону при укладенні відповідного договору.

Основним мотивом відмови в задоволенні позову судами зазначено відсутність доказів наявності протиправного умислу у будь-кого з відповідачів під час укладення оспорюваних зобов’язань купівлі-продажу товару. Втім, наведений висновок попередніх інстанцій не ґрунтується на наявних у матеріалах справи доказах, з яких вбачається відсутність факту реальної поставки товару та укладення спірних зобов’язань з метою штучного формування податкового кредиту. Відповідачами також не подано будь-яких фактичних даних, які б засвідчили дійсний рух товару на виконання цих зобов’язань. Наведені обставини справи, а також тривалість періоду, протягом якого здійснювалися такі фіктивні операції, є достатніми свідченнями завідомого укладення відповідачами спірної угоди виключно з метою отримання безпідставної податкової вигоди.

Втім на момент ухвалення рішень у справі ЦК УРСР (1540-06) втратив чинність. Цивільним кодексом України (435-15) , який набрав чинності з 01.01.2004, не передбачено такі публічно-правові санкції за укладення недійсної угоди, які були встановлені статтею 49 ЦК УРСР, а саме - стягнення в дохід держави одержаного однієї чи обома сторонами за угодою, укладеною з метою суперечною інтересам держави і суспільства. Адже згідно зі статтею 228 Цивільного кодексу України наслідком укладення угоди, яка порушує публічний порядок, є двостороння реституція.

За змістом частини другої статті 5 Цивільного кодексу України цей Кодекс має зворотну дію у часі у випадках, коли він пом’якшує або скасовує відповідальність особи. Таким чином, застосування судом при вирішенні спору публічно-правових санкцій, які були встановлені законом, чинним на момент виконання угоди, але не були передбачені Цивільним кодексом України (435-15) на день ухвалення рішення про притягнення до відповідальності, є необґрунтованим.

Водночас не можуть бути застосовані в цьому випадку і санкції за укладення угоди (вчинення господарського зобов’язання) з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, передбачені Господарським кодексом України (436-15) , що містить норми, які за предметом регулювання й установленими санкціями відповідають положенням статті 49 ЦК УРСР.

Згідно з частиною першою статті 207 Господарського кодексу України, який набрав чинності з 01.01.2004, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути, на вимогу однієї із сторін чи відповідного органу державної влади, визнане судом недійсним повністю або в частині. За вчинення таких правочинів застосовуються конфіскаційні санкції, передбачені частиною першою статті 208 цього Кодексу.

Проте відповідно до пункту 5 Прикінцевих положень Господарського кодексу України (436-15) наведені положення цього Кодексу застосовуються за порушення правил здійснення господарської діяльності, вчинені після набрання чинності зазначеними положеннями, а за порушення, вчинені до набрання ними чинності, - лише в разі, якщо вони пом’якшують відповідальність за ці порушення.

Отже, правила статті 49 ЦК УРСР не підлягають застосуванню після набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) (01.01.2004). Однак встановлені статтею 208 Господарського кодексу України санкції, аналогічні за змістом тим, що були передбачені в статті 49 ЦК УРСР, не можуть бути застосовані до угод, що виконувалися до набрання чинності новими Господарським і Цивільним кодексами України (435-15) з огляду на правила дії нормативно-правових актів у часі.

За таких обставин позовні вимоги щодо застосування наслідків недійсності угоди в порядку статті 49 ЦК УРСР задоволенню не підлягають.

Оскільки помилковість висновків попередніх інстанцій щодо відсутності доказів наявності у відповідачів протиправного наміру порушити інтереси держави під час укладення спірних зобов’язань не вплинула на прийняття ними правильного по суті спору рішення, підстави для скасування оскаржуваних рішень у Вищого адміністративного суду України відсутні.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Галицькому районі міста Львова залишити без задоволення.

2. Постанову господарського суду Львівської області від 31.10.2007 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 01.09.2008 у справі № 12/224А залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236- 238 Кодексу адміністративного судочинства України.