Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Цуркана М.І.

(головуючий);

Васильченко Н.В.;

Калашнікової О.В.;

Леонтович К.Г.;

Черпіцької Л.Т.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом заступника прокурора Луганської області в інтересах держави в особі Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 про стягнення коштів, що переглядається за касаційною скаргою Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2009 року,

У жовтні 2008 року заступник прокурора Луганської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (Луганське ОВФСЗІ) з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 про стягнення суми адміністративно-господарських санкцій за незайняті робочі місця, призначені для працевлаштування інвалідів.

Посилаючись на те, що у 2007 році ОСОБА_6 не створив передбачену Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) кількість робочих місць для інвалідів, просив стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції та пеню в загальному розмірі 5 006,14 грн.

Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2009 року позов задоволено.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано, а у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду від 13 травня 2010 року за результатами розгляду касаційної скарги заступника прокурора Луганської області рішення апеляційного суду залишено без змін.

У касаційній скарзі Луганське ОВФСЗІ, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані рішення скасувати та постановити нове, яким позов задовольнити.

Здійснивши перевірку доводів касаційної скарги, матеріалів справи, колегія суддів вважає, що скарга задоволенню не підлягає.

Апеляційним судом встановлено, що на виконання вимог законодавства, ОСОБА_6 направляв до Краснодонського міськрайонного центру зайнятості відповідну звітність з інформацією щодо можливості працевлаштування інвалідів, але робочі місця залишились вакантними у зв’язку з не направленням для працевлаштування інваліда уповноваженими органами.

Задовольнивши позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не створено належної кількості робочих місць для інвалідів, відтак до нього мають бути застосовані адміністративно - господарські санкцій з таке порушення.

Скасувавши рішення суду першої інстанції та відмовивши в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що відповідач не повинен нести відповідальність за порушення нормативу створення робочих місць для інвалідів, оскільки ним вжито всіх залежних від нього дій для їх працевлаштування.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з таким висновком апеляційного суду.

За правилами статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"від 21.03.1991 № 875-ХІІ ( Закон № 875-ХІІ (875-12) ) для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Згідно з частиною третьою статті 18 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до частини третьої статті 18-1 цього Закону державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

У частині першій статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Однак, положенням частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. У частині другій наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Апеляційним судом встановлено, що на виконання вимог законодавства, ОСОБА_6 направляв до Краснодонського міськрайонного центру зайнятості відповідну звітність з інформацією щодо можливості працевлаштування інвалідів, але робочі місця залишились вакантними у зв’язку з не направленням для працевлаштування інваліда уповноваженими органами.

У зв’язку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження відповідача інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку про необґрунтованість застосування до ОСОБА_6 санкцій, так як обов’язок особи зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується її обов’язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

За правилами частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 222, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2009 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.