К-22749/09-С Про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень - 13.04.2010 Прийняття

В січні 2008 року Закрите акціонерне товариство транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта" (далі –Товариство, позивач) звернулось до суду з позовом (з урахуванням заяви про зміну позовних вимог), в якому просило визнати нечинними податкові повідомлення-рішення Кременчуцької об’єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області (далі –ОДПІ, відповідач): № 0002232301/0/1077 від 25 травня 2007 року, № 0002232301/1/1785 від 09 серпня 2007 року, № 0002232301/2/2454 від 29 жовтня 2007 року, № 0002232301/3/45 від 14 січня 2008 року, № 0000312302/0/89 від 25 травня 2007 року, № 0000312302/1/128 від 09 серпня 2007 року, № 0000312302/2/162 від 29 жовтня 2007 року, № 0000312302/3/01 від 14 січня 2008 року, № 0000322302/0/1078 від 25 травня 2007 року, № 0000322302/1/1786 від 09 серпня 2007 року, № 0000322302/2/2456 від 29 жовтня 2007 року, № 0000322302/3/51 від 14 січня 2008 року.

Постановою Господарського суду Полтавської області від 01 липня 2008 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2009 року, позовні вимоги задоволено повністю.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції та ухвалою суду апеляційної інстанції, ОДПІ оскаржила їх в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України.

В поданій касаційній скарзі ОДПІ, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Господарського суду Полтавської області від 01 липня 2008 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2009 року, прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Позивач в запереченнях на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а постановлені у справі судові рішення – без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України прийшла до висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні податкові повідомлення-рішення були прийняті відповідачем на підставі висновків акту № 286/23-210/00152307 від 16 травня 2007 року планової виїзної комплексної документальної перевірки дотримання Товариством вимог податкового та валютного законодавства за період з 01 січня 2006 року по 31 грудня 2006 року.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що висновки вказаного акта перевірки та прийняті на їх підставі податкові повідомлення-рішення є такими, що суперечать вимогам чинного законодавства.

Як встановлено в ході розгляду справи, ОДПІ нараховано Товариству податок на прибуток в сумі 116 105 200,00 грн. та податок на додану вартість в сумі 92 718 800,00 грн. із застосуванням звичайних цін. При цьому, податок на прибуток в сумі 111 797 500,00 грн. та податок на додану вартість в сумі 89 438 000,00 грн. нараховано податковим органом у зв’язку з реалізацією Товариством нафтопродуктів ТОВ "Новойл" за цінами, нижчими за звичайні, а податок на прибуток в сумі 4 307 700,00 грн. та податок на додану вартість в сумі 3 280 800,00 грн. - у зв’язку з реалізацією нафтопродуктів на експорт за цінами, нижчими за собівартість продукції.

Перевіряючи правомірність визначення відповідачем податкових зобов’язань з податку на прибуток та податку на додану вартість із застосуванням звичайних цін, суди попередніх інстанцій обґрунтовано керувались положеннями підпунктів 1.20.2, 1.20.8, 1.20.10 пункту 1.20 статті 1 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону України від 22 травня 1997 року № 283/97-ВР (283/97-ВР) ; далі – Закон № 334/94-ВР (334/94-ВР) ).

Зокрема, підпунктом 1.20.8 пункту 1.20 статті 1 Закону № 334/94-ВР обов’язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладено на податковий орган у порядку, встановленому законом.

Згідно підпункту 1.20.10 пункту 1.20 статті 1 Закону № 334/94-ВР податковий орган має право застосувати звичайні ціни для визначення бази оподаткування у випадках, передбачених законом, незалежно від виду господарської операції, що здійснюється платником цього податку, або податкового статусу іншої сторони такої операції.

Так, Законом № 334/94-ВР (334/94-ВР) передбачаються конкретні випадки застосування звичайних цін при визначенні податкових зобов’язань з податку на прибуток підприємств. Однак, жоден з випадків, перелічених в Законі № 334/94-ВР (334/94-ВР) , не підпадає під порушення, описане в акті перевірки, а саме: продаж нафтопродуктів ТОВ "Новойл", яке не є пов’язаною з позивачем особою в розумінні пункту 1.26 статті 1 вказаного Закону за ціною нижче за звичайні ціни продажу таких нафтопродуктів на внутрішньому ринку України.

Також в акті перевірки відповідач зробив висновок про неправомірне здійснення Товариством реалізації нафтопродуктів на експорт за ціною нижче їх собівартості, що призвело до отримання збитків. На думку контролюючого органу, така діяльність суперечить меті створення Товариства, оскільки не направлена на одержання прибутку. При цьому, будь-яких розрахунків собівартості продукції Товариства відповідач не проводив, походження даних про величину собівартості, які зазначені акті перевірки, відповідач пояснити не може.

Однак, доводи відповідача про ненаправленість діяльності Товариства на одержання прибутку та його збиткову діяльність спростовуються звітом про фінансові результати за наслідками фінансово-господарської діяльності позивача у 2006 році, згідно якого Товариство мало прибуток в розмірі 20 432 000,00 грн.

При цьому слід зазначити, що чинний Закон № 334/94-ВР (334/94-ВР) не містить положень про те, що продукція суб’єкта господарювання не може бути реалізована за ціною, що є нижчою за собівартість такої продукції.

Відповідно до пункту 4.1 статті 4 Закону України від 03 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість"(далі – Закон № 168/97-ВР (168/97-ВР) ) база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни.

Отже, Товариство може реалізувати свій товар на внутрішньому ринку та на експорт за ціною, що є нижчою за собівартість, однак така ціна має знаходитись в межах звичайних цін.

Проте, в порушення вимог підпункту 1.20.2 пункту 1.20 статті 1 Закону № 334/94-ВР, відповідачем не проведено детального та обґрунтованого аналізу цін, які існували на світовому ринку нафтопродуктів, не здійснено аналізу договорів з ідентичними (однорідними) товарами у співставних економічних умовах, не проаналізовано та не дана оцінка наявності або відсутності будь-яких інших об’єктивних умов, що існували на ринку ідентичних (однорідних) товарів та могли вплинути на ціну. Зокрема, податковим органом не враховано, що в осінньо-зимовий період різко скорочується попит на світлі нафтопродукти, а саме на дизельне паливо, попит на який приходиться на весняно-літній період, коли проводяться сільськогосподарські роботи, та на високооктанові бензини у зв’язку з різкім скороченням кількості легкових автомобілів.

Викладене, а також те, що ОДПІ в акті перевірки не наведено та не надано суду жодного прикладу перевищення цін, які податковий орган вважає звичайними, на 20% порівняно із договірними цінами Товариства на нафтопродукти, дає підстави колегії суддів погодитись з висновком судів про незаконність здійсненого відповідачем нарахування Товариству податкових зобов’язань з податку на прибуток в сумі 116 105 200,00 грн. та податку на додану вартість в сумі 92 718 800,00 грн. із застосуванням звичайних цін.

Слід погодитись також з висновком судів щодо неможливості включення до складу валового доходу позивача заборгованості за договорами переробки давальницької сировини, з огляду на наявність судових рішень та порушених виконавчих проваджень про стягнення з нього такої заборгованості.

Податковий орган вважає, що оскільки від дати прийняття рішень господарських судів та затвердження мирових угод минуло три роки, то це свідчить про безоплатне отримання у власність позивачем нафтопродуктів, які були предметом спору за даними судовими справами.

Вказана позиція відповідача правомірно спростована судами з посиланням на висновок Бюро судових експертиз № 11-11/07 від 12 липня 2007 року (далі - висновок експертизи) та положення статті 124 Конституції України, якою встановлений принцип обов’язкового виконання судових рішень на всій території України, що свідчить про наявність у позивача обов’язку по виконанню рішень судів та постанов державних виконавців щодо повернення нафтопродуктів та грошових компенсацій замовникам і не дає підстав для визнання їх безповоротною фінансовою допомогою. Крім того, судами вірно вказано на помилковість відрахування відповідачем строку позовної давності з дня прийняття судами рішень про стягнення відповідних заборгованостей з позивача, оскільки він не відповідає вимогам цивільного законодавства, зокрема, статтям 257, 261 ЦК України.

Визнаючи безпідставним нарахування відповідачем Товариству податкових зобов’язань з податку на прибуток в сумі 196 900,00 грн. та податку на додану вартість в сумі 157 500,00 грн., суди виходили з того, що включення позивачем до складу валових витрат вартості оплати залізничного тарифу за повернення порожніх вагоно-цистерн, в яких відбувається поставка вироблених позивачем нафтопродуктів, узгоджується з приписами підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону № 334/94-ВР.

Колегія суддів погоджується з даною позицією судів, оскільки судами правомірно враховано здійснення позивачем витрат на оплату залізничного тарифу з його господарською діяльністю, так як поставка нафтопродуктів відбувається, зокрема, залізничним транспортом у вагоно-цистернах, а тому повернення порожніх вагоно-цистерн, в яких відбувається поставка нафтопродуктів, вироблених Товариством, безпосередньо пов’язане з господарською діяльністю підприємства і спрямоване на отримання доходу. Вказана позиція підтверджується також висновком експертизи.

Нарахування податковим органом позивачу податку на прибуток в сумі 4 380 200,00 грн. та податку на додану вартість в сумі 3 504 100,00 грн. було здійснено з посиланням на те, що обладнання, яке Товариство отримало в оренду від ЗАТ СП "Фобос" та ЗАТ СП "Кребо", використовувалось даними підприємствами, а не позивачем.

Судами встановлено, що обладнання, отримане Товариством згідно договору оперативної оренди від ЗАТ СП "Кребо", призначене для здійснення гідроочищення прямогонної фракції дизельного палива, гідроочищення прямогонної фракції палива для реактивних двигунів, виготовлення товарного палива ТС-1 для реактивних двигунів, а також інших процесів, згідно його технічного та технологічного призначення. Обладнання, яке отримане позивачем згідно договору оперативної оренди від ЗАТ СП "Фобос", призначене для здійснення переробки фракції 62-105°С з отриманням відповідного спектра продукції (ароматичних вуглеводнів).

З метою забезпечення технічного обслуговування обладнання Товариством були укладені з орендодавцями договори про надання послуг по обслуговуванню та експлуатації орендованого обладнання для переробки сировини, що належить позивачу. Фактичне надання вказаних послуг документально підтверджується актами наданих послуг.

Вказуючи про використання орендованого обладнання саме орендодавцями, а не позивачем, ОДПІ, в порушення вимог частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства, не надала суду доказів виробництва продукції за допомогою даного обладнання для ЗАТ СП "Фобос" та ЗАТ СП "Кребо"та використання такої продукції в їх господарській діяльності. Відсутність таких доказів підтверджена також висновком експертизи.

Відповідає фактичним обставинам справи та правильному застосуванню положень підпункту 5.4.6 пункту 5.4 статті 5 Закону № 334/94-ВР також висновок судів про те, що витрати Товариства по сплаті страхових платежів належать до витрат, передбачених вказаною нормою, і мають відноситись до складу валових витрат.

Відповідно до підпункту 5.4.6 пункту 5.4 статті 5 Закону № 334/94-ВР до валових витрат включаються, зокрема, будь-які витрати зі страхування кредитних та інших ризиків платника податку, пов’язаних із здійсненням ним господарської діяльності, у межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, що діє на момент укладення такого страхового договору.

В зв’язку з тим, що договорами поставки нафтопродуктів не передбачена попередня оплата ТОВ "Новойл" нафтопродуктів, то цим була зумовлена необхідність страхування Товариством ризику неоплати їх вартості.

08 листопада 2006 року між Товариством та Закритим акціонерним страховим товариством "УСК" було укладено генеральний договір добровільного страхування фінансових ризиків № 2182-080/36, згідно якого об’єктом страхування є майнові інтереси позивача, пов’язані з ризиком зазнати збитки при здійснені господарської діяльності внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов’язань по оплаті нафтопродуктів контрагентами позивача, зокрема, ТОВ "Новойл".

Крім того, 01 листопада 2006 року між позивачем та Закритим акціонерним страховим товариством "УСК" було укладено генеральний договір добровільного страхування фінансових ризиків № 2182-079/36, згідно якого об’єктом страхування є майнові інтереси позивача, пов’язані з ризиком зазнати збитки при здійсненні господарської діяльності за окремим договором комісії та додатковими угодами до нього.

Таким чином, укладення Товариством договорів добровільного страхування фінансових ризиків безпосередньо пов’язано з його господарською діяльністю, що також підтверджується висновком експертизи, а відтак нарахування відповідачем податкового зобов’язання з податку на прибуток в сумі 5 821 200,00 грн. є безпідставним.

Погоджується колегією суддів і висновок судів про включення Товариством до складу валових витрат сум комісійної винагороди у відповідності до приписів підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону № 334/94-ВР та віднесення до складу податкового кредиту сплачених в зв’язку з цим сум податку на додану вартість згідно підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР.

В матеріалах справи маються копії звітів комісіонера –ТОВ "Укртатнафта-Центр", які підтверджують укладання зовнішньоекономічних контрактів на поставку нафтової сировини та реалізацію нафтопродуктів, на виконання укладених з позивачем договорів комісії від 20 грудня 2005 року № 2402/11/2120 та № 2375/11/2120.

Висновок податкового органу про неправомірне включення Товариством сплачених сум до складу валових витрат та податкового кредиту, оскільки ТОВ "Укртатнафта-Центр"не понесло фактичних витрат при виконанні зобов’язань перед комітентом, зроблено всупереч положенням статті 1011 ЦК України, згідно якої за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Відповідно до вказаної правової норми комісіонер - ТОВ "Укртатнафта-Центр" здійснював придбання нафти та реалізацію нафтопродуктів виключно за рахунок комітента –позивача у справі, для якого вказані операції є безпосередньою господарською діяльністю.

Укладення договорів комісії Товариством з метою здійснення господарської діяльності встановлена також висновком експертизи, відповідно до якого нарахування ОДПІ податку на прибуток в сумі 6 225 000,00 грн. та податку на додану вартість в сумі 4 719 300,00 грн. суперечить вимогам податкового законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Отже, за таких обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає постанову Господарського суду Полтавської області від 01 липня 2008 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2009 року у даній справі такими, що прийняті з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а тому суд касаційної інстанції не знаходить підстав, які могли б призвести до їх зміни чи скасування.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Касаційну скаргу Кременчуцької об’єднаної державної податкової інспекції у Полтавській області залишити без задоволення.

Постанову Господарського суду Полтавської області від 01 липня 2008 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2009 року залишити без змін.