Колегія суддів Судової палати в адміністративних 

справах Верховного Суду України у складі:

головуючого    Кривенка В.В.,

суддів:        Гриціва М.І., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., 

               Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Звенигородської міської ради Черкаської області (далі - Міськрада), третя особа, що не заявляє самостійних вимог, - ОСОБА_2, про скасування рішення,

У березні 2013 року позивачка звернулася до суду з позовом, у якому просила скасувати рішення Міськради від 15 серпня 2012 року № 23-26/VІ «Про розгляд заяви ОСОБА_2» (далі - рішення № 23-26/VІ), яким скасовано рішення виконавчого комітету Міськради від 17 червня 2009 року № 218 «Про дозвіл на збір вихідних даних» (далі - рішення № 218).

На обґрунтування позовних вимог позивачка послалася на те, що зазначене рішення було скасоване всупереч вимогам статті 59 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 280/97-ВР (280/97-ВР) ).

Суди встановили, що за заявою ОСОБА_1 17 червня 2009 року Міськрада рішенням № 218 надала дозвіл на виготовлення викопіювання із топографічного плану кварталу м. Звенигородки земельної ділянки площею 91,3 кв. м для розміщення прибудови та вітринної частини магазину.

29 вересня 2009 року на замовлення ОСОБА_1 було виготовлене таке викопіювання із топографічного плану.

29 березня 2010 року між ОСОБА_1 та приватним підприємством «Ханест» укладено договір на виконання проектних робіт на будівництво.

15 серпня 2012 року Міськрада прийняла рішення № 23-26/VІ, яким скасувала своє попереднє рішення № 218 у зв'язку з відсутністю згоди на спорудження прибудови власника сусідньої частини магазину - ОСОБА_2.

Крім того, встановлено, що рішенням Звенигородського районного суду Черкаської області від 17 травня 2010 року, залишеним без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, ОСОБА_1 зобов'язано знести самовільно добудовану нею споруду до зовнішньої бокової стіни приміщення магазину, що належить ОСОБА_2.

Лисянський районний суд Черкаської області постановою від 3 липня 2014 року позов задовольнив: визнав незаконним та скасував рішення № 23-26/VІ.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 23 жовтня 2014 року постанову місцевого суду скасував та відмовив у задоволенні позову.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 листопада 2014 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, погодившись із висновком суду апеляційної інстанції про законність скасування Міськрадою свого попереднього рішення № 218.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), ОСОБА_1 зазначає, що в доданих до заяви рішеннях суду касаційної інстанції від 15 грудня 2011 року та 7 лютого 2013 року (справи №№ К/9991/40589/11, К/9991/15156/12 відповідно) по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано положення статті 59 Закону № 280/97-ВР. Просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 21 листопада 2014 року скасувати та прийняти нове рішення, яким залишити в силі постанову Лисянського районного суду Черкаської області від 3 липня 2014 року.

Перевіривши наведені у заяві ОСОБА_1 доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 237 КАС судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданих до заяви рішеннях суду касаційної інстанції по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано положення статті 59 Закону № 280/97-ВР.

Проте аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та його рішень, копії яких надано для порівняння, не дає підстав вважати, що цей суд неоднаково застосував зазначені норми права.

Так, у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який вважав, що Міськрада, діючи в межах своїх повноважень, правомірно скасувала своє рішення про надання дозволу на збір вихідних даних щодо добудови до магазину, оскільки не було згоди на таку добудову власників сусідньої частини магазину. Крім того, рішенням суду в іншій справі ОСОБА_1 було зобов'язано знести самочинно зведену добудову.

Натомість у справі, постанову суду касаційної інстанції від 15 грудня 2011 року в якій надано для порівняння, цей суд виходив із того, що оскільки на підставі розпорядження органу виконавчої влади позивачам було видано свідоцтво про право власності на об'єкт нерухомості, зазначене розпорядження вичерпало свою дію, а тому не могло бути в подальшому скасовано органом, який його видав.

В іншій наданій для порівняння постанові суду касаційної інстанції - від 7 лютого 2013 року - йдеться про те, що відповідно до рішення органу місцевого самоврядування у позивачів виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією їхнього права спільної сумісної власності на земельну ділянку, призначену для обслуговування житлового будинку та господарських споруд. За таких обставин зазначений орган не мав права скасовувати своє рішення, яке вичерпало свою дію фактом його виконання.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

Колегія суддів дійшла висновку, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у справах, копії рішень суду касаційної інстанції в яких додано до заяви.

Крім того, в оскаржуваній ухвалі суду касаційної інстанції не наведено іншого, ніж у наданих для порівняння судових рішеннях цього суду, тлумачення норм матеріального права, про які йдеться у заяві ОСОБА_1.

Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, у задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви ОСОБА_1.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.