Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого Гуріна М.І. (суддя-доповідач)

суддів Амєліна С.Є.

Головчук С.В.

Кобилянського М.Г.

Юрченка В.В.

при секретарі судового засідання Великохацькій В.В.,

за участю позивача та представника державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-західна залізниця" Загородньої О.А.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Овруцького районного суду Житомирської області від 27 липня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 13 вересня 2006 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-західна залізниця", управління праці та соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області про стягнення компенсаційних виплат, -

У березні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-західна залізниця", управління праці та соціального захисту населення Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області про стягнення компенсаційних виплат, передбачених статтями 37, 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" за період з 01 січня 2003 року по 31 грудня 2005 року.

Постановою Овруцького районного суду Житомирської області від 27 липня 2006 року, яка залишена без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 13 вересня 2006 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Овруцького районного суду Житомирської області від 27 липня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 13 вересня 2006 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, а у справі ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши застосування судом норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що позивач являється потерпілим від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується копією посвідчення потерпілого від аварії на ЧАЕС 3 категорії, проживає в місті Овруч Житомирської області, отримує щомісячну грошову допомогу, передбачену статтями 37, 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанції виходили з положень постанови Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року №836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) .

Проте з таким висновками судів першої та апеляційної інстанції погодитись не можна з наступних підстав.

Статтями 37 та 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (у відповідній редакції) передбачено виплату відповідних компенсацій та грошової допомоги кратних мінімальній заробітній платі.

Встановлений у 1996 році постановою Кабінету Міністрів України № 836 (836-96-п) розмір доплат та компенсаційних виплат протягом тривалих років не змінювався і не відповідає розміру, встановленому іншими законами України. Оскільки ні Верховна Рада України, ні Кабінет Міністрів України в наступному будь-яких рішень із цих питань не приймали, то, виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними нормативними актами при вирішенні даного спору, застосуванню підлягають саме статті 37 та 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" та законодавство щодо розміру мінімальної заробітної плати за відповідні роки, а не постанова Кабінету Міністрів України "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 26 липня 1996 року № 836 (836-96-п) .

Правовий аналіз вказаних норм закону свідчить про те, що в період з січня 2003 року по грудень 2005 року законодавець не вносив до них змін, які встановлюють інші, крім мінімальної заробітної плати критерії нарахування виплат, або обмежують їх розмір.

Таким чином, вихідними критеріями обрахунку спірних сум виплат виступали розміри мінімальної заробітної плати, які встановлювались спеціальними законами (у 2003 році) або Законом про Державний бюджет на відповідний рік (2004 - 2005 роки). Зміст законів України, якими встановлювалися розміри мінімальних заробітних плат, свідчить про відсутність будь-яких обмежень щодо можливостей застосування цих розмірів для реалізації положень статей 37, 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Судами встановлено, що на реалізацію положень статей 37, 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" позивачу виплачувались суми відповідно до розмірів, встановлених постановою Кабінету Міністрів України "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 26 липня 1996 р. № 836 (836-96-п) .

Виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, при визначенні розміру виплат застосуванню підлягають саме статті 37, 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а не постанова Кабінету Міністрів України "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", яка істотно звужує обсяг встановлених законом прав позивача.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною третьою статті 159 КАС України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вирішуючи даний спір щодо виплати позивачу передбачених законом сум, суди першої та апеляційної інстанцій в порушення вимог статті 2 КАС України та частини третьої статті 159 КАС України не дослідили і не дали правової оцінки законодавчим актам, які визначають правосуб'єктність відповідачів, їх права та обов'язки у сфері публічних відносин, чи є вони належними відповідачами по всіх заявлених вимогах.

Зокрема, суди не з'ясували, до відання кого з суб'єктів владних повноважень входить обов'язок проводити нарахування конкретних сум виплат, передбачених статтями 37, 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

Крім цього, суд першої інстанції не звернув уваги та, відповідно, не дав належної оцінки обставинам справи відповідно до положень статті 99 КАС України, частиною 2 якої встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Приймаючи до уваги те, що судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми матеріального та процесуального закону, які істотно вплинули на повноту з'ясування фактичних обставин справи і призвели до її неправильного вирішення, ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 160, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Овруцького районного суду Житомирської області від 27 липня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 13 вересня 2006 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвала є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.