Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Бутенка В.І. (доповідач), Лиски Т.О.,

Панченка О.І., Сороки М.О.,

Штульмана І.В.,

розглянувши в порядку письмового касаційного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міжгірської селищної ради, третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача: ОСОБА_2 про визнання недійсними пунктів 7.2, 7.3, 7.4 рішення ІІІ сесії ХХV скликання від 18.05.2006 року та зобов'язання селищної ради виділити земельну ділянку пл. 0.17 га., -

У червні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом, в якому просив скасувати пункти 7.2., 7.3., 7.4. рішення сесії Міжгірської селищної ради від 18.05.2006 року "Про виділення земельних ділянок, передачу їх у власність, надання користування, оренду" та зобов'язати Міжгірського селищного голову ОСОБА_3 винести на розгляд чергової сесії Міжгірської селищної ради питання про виділення земельної ділянки в розмірі 0.17 га та запросити позивача на сесію селищної ради, на якій буде розглядатись вказане питання.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що рішенням селищної ради від 18.05.2006 року йому відмовлено у наданні земельної ділянки для обслуговування придбаних ним у Міжгірської районної споживчої спілки згідно договорів купівлі-продажу приміщень гуртових складів № 2 і № 4 по вулиці Гагаріна, 120, в смт. Міжгір'я. Продавець вказаних вище об'єктів нерухомості дав згоду на вилучення земельної ділянки площею 0.17 га для обслуговування придбаних приміщень. У зазначену площу буловіднесено і земельну ділянку пл. 0,02 га по вул. Гагаріна, 127/2 в смт. Міжгір'я, якою користується ОСОБА_2, що видно з акту комісії від 20.03.2006 року.

Посилаючись на наведені обставини, ОСОБА_1 просив задовольнити його позовні вимоги.

Постановою Міжгірського районного суду Закарпатської області від 26 вересня 2006 року в задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою апеляційного суду Закарпатської області від 17 травня 2007 року це судове рішення скасовано та постановлено нове рішення про задоволення позову.

В касаційній скарзі ОСОБА_2., посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення, а справу на правити до суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Вирішуючи даний спір по суті, суди як першої, так і апеляційної інстанцій виходили з того, що дана справа є адміністративною.

Однак такий висновок є помилковим і таким, що базується на невірному застосуванні норм процесуального права.

Згідно ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

За змістом ст. 3 цього ж Кодексу справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Вжитий у Кодексі адміністративного судочинства України (2747-15) термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі при виконанні делегованих повноважень.

Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка правильності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб) відповідно до прийнятих або вчинених при здійсненні ними владних управлінських функцій.

Статтею 12 Земельного кодексу України передбачено, що селищна рада має право розпоряджатися землями територіальних громад, яке вона здійснює шляхом: передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування та вилучення їх із земель комунальної власності відповідно до того самого Кодексу; викупу земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; організації землеустрою; координації діяльності місцевих органів земельних ресурсів; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; обмеження, тимчасової заборони (зупинення) використання земель громадянами та юридичними особами в разі порушення ними вимог земельного законодавства; підготовки висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до Земельного кодексу (2768-14) ; встановлення та зміни меж районів у містах з районним поділом; інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

При цьому селищна рада згідно із зазначеною вище статтею має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими вона вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Із наведеного випливає, що при здійсненні повноважень власника землі селищна рада є не суб'єктом владних повноважень у тому значенні цього терміна, в якому його вжито у пункті 1 частини першої статті 17 КАС України, а рівноправним суб'єктом земельних відносин, дії якого спрямовано на реалізацію свого права розпоряджатися землею.

Судами встановлено, що предметом спору є рішення, прийняте з питань землекористування, на підставі невідповідності його вимогам закону та відновлення права користування земельною ділянкою.

Так, з матеріалів справи видно, що ОСОБА_1 є орендарем нерухомого майна, що знаходиться на спірній земельній ділянці площею 0,02 га, яку він має намір одержати в оренду. Однак суб'єкт оскарження - голова Міжгірської селищної ради відмовляє в укладенні договору оренди вказаної земельної ділянки.

Отже, в даному випадку наявний спір про право, предметом якого є зобов'язання орендодавця вчинити певні дії - укласти із скаржником договір оренди земельної ділянки.

Суди попередніх інстанцій, встановивши ці обставини, не звернули уваги на те, що у відносинах, які склалися між сторонами, вони за умови надання відповідної документації мали рівні права та можливості стосовно набуття прав на спірну земельну ділянку, а селищна рада як власник землі була вільною у виборі суб'єкта при наданні йому таких прав у встановленому законом порядку, в цих відносинах не здійснювала владних управлінських функцій та не виступала як суб'єкт владних повноважень.

Таким чином, суди дійшли помилкового висновку, що позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження землею, передачі відповідних прав щодо неї, а також законності угод між рівноправними сторонами, може бути розглянутий за правилами КАС України (2747-15) .

Оскільки підстави позову випливають зі спірних правовідносин, що мають цивільно-правовий характер, і він не пов'язаний безпосередньо зі здійсненням владних управлінських повноважень, цей спір не відноситься до компетенції судів адміністративної юрисдикції та не може ними розглядатися.

Згідно із ч.2 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Враховуючи наведене, а також те, що у касаційній скарзі ОСОБА_2. ставиться питання лише щодо скасування постанови суду апеляційної інстанції, колегія суддів вважає можливим вийти за межі касаційної скарги з метою усунення порушень закону, які були допущені також і судом першої інстанції.

Відповідно до ч.1 ст. 228 КАС України, судові рішення обов'язково скасовуються, а позовна заява залишається без розгляду або закривається провадження у справі з підстав, встановлених статтями 155 і 157 цього Кодексу.

Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 157 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Якщо ж провадження за заявою, яку не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, було помилково порушено, суд закриває провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України.

За таких обставин, згідно вимог ст. 228 КАС України, оскаржені судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі повинно бути закрито, що не позбавляє Стецюнича С.В. права звернутись із відповідним позовом до суду цивільної юрисдикції.

Керуючись ст.ст. 157, 220, 221, 222, 223, 228, 230 КАС України, суд, -

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Міжгірського районного суду Закарпатської області від 26 вересня 2006 року та постанову апеляційного суду Закарпатської області від 17 травня 2007 року скасувати.

Провадження у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Міжгірської селищної ради, третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача: ОСОБА_2 про визнання недійсними пунктів 7.2, 7.3, 7.4 рішення ІІІ сесії ХХV скликання від 18.05.2006 року та зобов'язання селищної ради виділити земельну ділянку пл. 0.17 га. - закрити.

Роз'яснити ОСОБА_1, що розгляд справи даної категорії відноситься до юрисдикції цивільного суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

Згідно ст.ст. 236, 237 КАС України рішення суду касаційної інстанції може бути оскаржено до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.