Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Сергейчука О.А.

Суддів Ланченко Л.В.

Пилипчук Н.Г.

Нечитайла О.М.

Степашка О.І.

секретар судового засідання Каліушко Ф.А.

за участю представників:

позивача: Бондаренко А.М.

відповідача: Ашмінець І.В.

розглянувши касаційну скаргу Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів

на рішення Господарського суду Полтавської області від 15.12.2005р.

та ухвалу Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 02.03.2006р.

у справі №12/287

за позовом Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до Дочірньої компанії "Укргазвидобування" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі Газопромислового управління "Полтавагазвидобування"

про стягнення штрафних санкцій

Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі по тексту – позивач) звернулось до Господарського суду Полтавської області з позовом до Дочірньої компанії "Укргазвидобування" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі Газопромислового управління "Полтавагазвидобування" (далі по тексту – відповідач, ДК "Укргазвидобування" НАК "Нафтогаз України" в особі ГУ "Полтавагазвидобування") про стягнення штрафних санккцій.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 15.12.2005 р. у справі №12/287 (суддя Сергеєва Л.А.), яке залишено без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 02.03.2006 р. (головуючий суддя – Федоров М.О., судді Яковлєв М.Л., Рудченко С.Г.) в задоволенні позовних вимог відмолено повністю.

Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, не погоджуючись з рішенням Господарського суду Полтавської області від 15.12.2005 р. та ухвалою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 02.03.2006 р. у справі №12/287, звернулось з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного спору є стягнення штрафних санкцій за недотримання у 2004 році нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у сумі 1509532,29 грн.

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог виходили з того, що відповідачем вжито всіх необхідних і можливих заходів щодо забезпечення створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а позивачем, в свою чергу, не доведено, що органи працевлаштування інвалідів у 2004 році направляли на підприємство відповідача інвалідів для працевлаштування. Крім того, суд апеляційної інстанції послався на те, що строк застосування штрафних санкцій за не працевлаштування інвалідів у 2004 році сплинув, оскільки позивачем при зверненні до суду з позовною заявою порушено вимоги ст. 250 Господарського кодексу України.

Проте, суд касаційної інстанції не може погодитися в повній мірі з такими висновками судів попередніх інстанції, оскільки вони зроблені без повного та всебічного з’ясування обставин справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (в редакції на момент спірних правовідносин), для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік – у кількості одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом.

Пунктом 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 року № 314 "Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів" (314-95-п) (далі - Положення) встановлено, що підприємства у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1 лютого року, що настає за звітнім, подають відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньо облікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" працевлаштування інвалідів здійснюється органами центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Аналіз вказаної норми Закону дозволяє дійти висновку, що обов’язок працевлаштування інвалідів було покладено на органи, визначені частиною першою статті 18 Закону – центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів. Роботодавці ж зобов’язані були створювати робочі місця для інвалідів та інформувати про це органи працевлаштування.

Слід зазначити, що основним документом, який дає можливість органам соціального захисту населення та Державній службі зайнятості вести облік підприємств, на які можна працевлаштувати інвалідів та відомості про наявність вільних вакансій для інвалідів, є звіт форми 3-ПН, який містить інформацію про кількість вільних вакансій для інвалідів, про вакансії створених робочих місць, їх кількість та види робіт, які на даному підприємстві можуть виконувати інваліди. Такий звіт подається до Державної служби зайнятості і містить зокрема інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках певних категорій, заповнюється за формою №3-ПН, затвердженою Наказом Державного комітету статистики №244 від 06.07.1998р. (z0464-98)

З огляду на викладене вище, Вищий адміністративний суд дійшов висновку, що обов’язок державних органів щодо працевлаштування інвалідів виникає після виконання підприємствами обов’язку щодо створення робочих місць і надання, передбаченої законодавством про соціальну захищеність інвалідів, інформації про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праці інвалідів. При відсутності такої інформації, органи, визначені статтею 18 Закону, не можуть скористатися своїми правами.

Судами попередніх інстанцій не було досліджено чи надавалась відповідачем до Державної служби зайнятості інформація про наявність вільних вакансій для інвалідів, про вакансії створених робочих місць, їх кількість та види робіт, які на даному підприємстві можуть виконувати інваліди (звіт форми 3-ПН).

Стосовно порушення позивачем строку, визначеного статтею 250 Господарського кодексу України, як строку звернення до суду, Вищий адміністративний суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" роботодавці, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, самостійно сплачують відповідним відділенням Фонду штрафні санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Порядок сплати підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів встановлювався постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1767 (1767-2001-п) .

Статтею 250 Господарського кодексу України встановлено, що адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом законодавчо встановлених правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

За аналізом вказаних вище правових норм, Вищий адміністративний суд зазначає, що адміністративно-господарські санкції за порушення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів розраховуються та сплачуються роботодавцями самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 Закону. Таким чином, у відділень Фонду соціального захисту інвалідів виникає право на звернення до суду з позовом після 15 квітня року, що настає за звітним.

Таким чином, оскільки штрафні санкції за порушення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2004 році відповідачем до 15 квітня 2005 року сплачені не були, а позивач звернувся до суду з відповідним позовом 28.09.2005 року, тобто в межах строку визначеного ст. 250 Господарського кодексу України, Вищий адміністративний суд вважає, що висновки суду апеляційної інстанції в цій частині є передчасними.

Зазначене неповне встановлення обставин справи є суттєвим порушенням ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України та виключає можливість висновку суду касаційної інстанції щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору, оскільки передбачені ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями.

Відповідно до вимог Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення" (v0011700-76) рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Вищий адміністративний суд України зазначає, що оскільки допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення спору та не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то всі винесені судові рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду слід врахувати викладене та вирішити спір відповідно до закону.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд –

Касаційну скаргу Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Господарського суду Полтавської області від 15.12.2005 р. та ухвалу Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 02.03.2006 р. у справі №12/287 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Полтавської області від 15.12.2005 р. та ухвалу Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 02.03.2006 р. у справі №12/287 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.