Колегія суддів

Вищого адміністративного суду України в складі:

Бутенка В.І., Панченка О.І., Лиски Т.О., Сороки М.О., Горбатюка С.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_1на рішення Краснодонського міськрайонного суду Луганської області від 29 грудня 2004 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 20 квітня 2005 року у справі за позовом ОСОБА_1до Краснодонського міського управління праці та соціального захисту населення Луганської області про стягнення щорічної допомоги на оздоровлення, -

В липні 2004 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив стягнути з Краснодонського міського управління праці та соціального захисту населення Луганської області (надалі - Краснодонське міське УПСЗН, відповідач) на його користь недонараховану допомогу на оздоровлення за період з 1996 року по 2003 рік у розмірі, передбаченому ст. 48 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи" від 28.02.1991 р. №796-ХІІ (надалі - Закон №796-ХІІ (796-12) ).

В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що він є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, інвалідом ІІ групи і, у зв'язку з цим, відповідно до ст. 48 Закону №796-ХІІ, відноситься до числа осіб, які мають право на отримання щорічної допомоги на оздоровлення у розмірі 5 мінімальних заробітних плат.

Проте, відповідачем такі виплати здійснювались відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 26.07.1996 р. №836 (836-96-п) в розмірі лише 26,70 грн., у зв'язку з чимОСОБА_2. вважав, що дії відповідача носять неправомірний характер і просив суд стягнути з останнього на його користь недоплачену щорічну допомогу на оздоровлення за вказаний період у розмірі 7986,40 грн.

Рішенням Краснодонського міськрайонного суду від 29 грудня 2004 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 20 квітня 2005 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. було відмовлено.

Не погоджуючись із постановленими по справі судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою в порядку визначеному ЦПК України 1963 (1501-06) року в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, просив вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Листом Верховного Суду України від 04.11.2005 р. на підставі п. 10 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) зазначену касаційну скаргу зі справою було передано до Вищого адміністративного суду України для вирішення в порядку касаційного провадження.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1., суди попередніх інстанцій виходили з тих міркувань, що проведені позивачу виплати, передбачені Законом №796-ХІІ (796-12) , здійснені вірно, оскільки їх розмір відповідає розміру, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року №836 "Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (836-96-п) (далі - постанова КМ України № 836).

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України не погоджується з такими висновками судів з огляду на наступне.

При розгляді справи судом першої інстанції встановлено, що позивач є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, має ІІ групу інвалідності.

Відповідно до абзацу 1 частини 4 статті 48 Закону №796-ХІІ (в редакції згідно із Законом від 16.01.2003 року, чинній на момент звернення з позовом), щорічна допомога інвалідам ІІ групи виплачується у розмірі п'яти мінімальних заробітних плат. При цьому, розмір мінімальної заробітної плати визначається на момент виплати (абзац 7 частини 4 статті 48 Закону № 796-ХІІ).

Право ОСОБА_1. на одержання вказаних виплат відповідачем не заперечується.

Статтею 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Постановою КМ України від №836 (836-96-п) , якою керувався суд першої інстанції відмовляючи в позові, встановлено конкретні розміри виплат у визначеній сумі, що суперечить вимогам Закону №796-ХІІ (796-12) .

Цим Законом встановлено розмір таких виплат, як кратну відносно розміру мінімальної заробітної плати величину на час виплати.

Законами України, що приймались у період 1996 по 2003 роки стосовно розмірів заробітної плати, не встановлювались обмеження щодо застосування розмірів заробітної плати, встановлених цими нормативними актами, зокрема, для реалізації положень ст. 48 Закону №796-ХІІ.

З моменту прийняття постанови КМ України №836 (836-96-п) встановлені нею розміри виплат залишались незмінними, в той час як Верховною Радою України неодноразово змінювався розмір мінімальної заробітної плати.

Даним Законом (статті 62 та 67) Кабінету Міністрів надано право проводити лише роз'яснення порядку застосування цього Закону, якою, зокрема, є постанова КМ України №987 від 20.06.2000 року "Про затвердження Порядку використання коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення" (987-2000-п) , та підвищувати розміри доплат, пенсій і компенсацій, передбачених цим Законом, відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати, але не зменшення їх та встановлення їх у твердій сумі, яка не відповідає Закону.

Іншими Законами в зазначений період Кабінету Міністрів України також не надавалось право на зменшення гарантованих державою виплат.

Слід зазначити, що згідно із ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість, діяльності держави.

Колегія суддів наголошує, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України, виключно законами визначаються, зокрема, основи соціального захисту, а статтею 75 Конституції встановлено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Конституція не надавала права парламенту делегувати свої повноваження іншим державним органам, а останнім - своїми нормативно-правовими актами змінювати положення законів.

Враховуючи викладене та виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними нормативними актами, колегія суддів відзначає, що в даному випадку підлягають застосуванню саме норми ст. 48 Закону №796-ХІІ та норми відповідних Законів України, якими встановлювався розмір мінімальної заробітної плати за час, що сплив після прийняття постанови КМ України №836 (836-96-п) .

Суди як першої так і апеляційної інстанцій наведені вище обставини не врахували, а тому постановили незаконні судові рішення.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Зважаючи на те, що судами було неправильно застосовано норми матеріального права, а також те, що даних про моменти проведених відповідачем фактичних виплат в матеріалах справи не міститься, що унеможливлює розрахунок судом касаційної інстанції заборгованості, яка склалася між відповідачем таОСОБА_1, колегія суддів вважає за необхідне відповідно до ст. 227 КАС України скасувати всі ухвалені в справі судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час розгляду справи суду слід врахувати вищевикладене, а також з'ясувавши момент присвоєння інвалідності позивачу та зваживши на строки позовної давності у відповідності із вимогами закону вирішити даний спір.

З урахуванням правил предметної підсудності (ст. 18 КАС України та п.5 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу) справа підлягає направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, яким на даний момент є Луганський окружний адміністративний суд.

Керуючись ст.ст. 18, 220, 221, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити частково.

Рішення Краснодонського міськрайонного суду від 29 грудня 2004 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 20 квітня 2005 року - скасувати, а справу направити на новий розгляд до Луганського окружного адміністративного суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена за винятковими обставинами лише у випадках, з підстав, у строки та в порядку, які визначені статями 235- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.