К-13892/07 Про скасування наказів та поновлення на службі в органах внутрішніх справ - 24.02.2009 Прийняття

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на постанову Оболонського районного суду м. Києва від 01 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 травня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ГУ МВС України в м. Києві про скасування наказів та поновлення на службі в органах внутрішніх справ, -

У липні 2006 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом до ГУ МВС України в м. Києві про скасування наказів та поновлення на службі в органах внутрішніх справ. У позові посилались на те, що 23 лютого 1998 року наказом начальника ГУ МВС України в м. Києві №77 лейтенанта міліції ОСОБА_1 оперуповноваженого групи карного розшуку 8 міського відділу міліції Мінського РУГУ МВС України в м. Києві та старшого лейтенанта міліції ОСОБА_2 оперуповноваженого відділення по боротьбі з незаконним обігом наркотиків Мінського РУГУ МВС України в м. Києві було звільнено зі служби у запас Збройних Сил України на підставі пункту "є" статті 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР за порушення дисципліни. В ході розгляду справи позивачами були доповнені позовні вимоги, вони просили суд скасувати також наказ №28 від 03 лютого 1998 року. Посилались на те, що службове розслідування, на підставі якого були постановлені відповідні накази, проведено поверхнево, а висновки, зроблені за результатами службового розслідування, не відповідають фактичним обставинам.

Постановою Оболонського районного суду м. Києва від 01 лютого 2007 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 30 травня 2007 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2 просять скасувати постанову Оболонського районного суду м. Києва від 01 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 травня 2007 року, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити їх позов.

Колегія суддів, перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо правильного застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін. Якщо суд визнає причину пропущення строку звернення до суду поважною, адміністративна справа розглядається і вирішується в порядку, встановленому цим Кодексом.

При розгляді справи відповідач наполягав на тому, щоб у задоволенні позову відмовити у зв'язку з пропуском строків звернення до суду, але суд не вирішував питання щодо пропуску строку з поважних або неповажних причин і розглянув справу в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) та визнав звільнення позивачів законним і з цих підстав у задоволенні позову відмовив. Суд апеляційної інстанції погодився із рішення суду першої інстанції та залишив його в силі.

З висновками судів першої та апеляційної інстанцій колегія суддів погодитись не може, оскільки вони постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Судами при розгляді справи встановлено, що згідно висновку, складеному за наслідками службової перевірки у відношенні окремих працівників міліції Мінського РУ ГУ МВС України в м. Києві, в тому числі позивачів, затвердженим 31 січня 1998 року заступником міністра - начальником ГУ МВС України в м. Києві, позивачі у листопаді 1997 року, встановивши неділові стосунки з громадянками Російської Федерації та маючи достовірні відомості про те, що останні прибули з Російської Федерації і у встановленому порядку не зареєструвалися, що є грубим порушенням Закону України "Про правовий статус іноземців" від 04 лютого 1994 року (3929-12) та статей 3, 18 Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №1074 від 29 грудня 1995 року (1074-95-п) , заходів реагування у відношенні правопорушниць відповідно зі статтею 203 КУпАП не прийняли, внаслідок чого останні тривалий час незаконно проживали в м. Києві і займалися протиправною діяльністю (проституцією). Крім того, ОСОБА_2, зловживаючи службовим становищем, на прохання правопорушниць перевірив по адресному бюро громадянку ОСОБА_3, а потім разом з ОСОБА_1 та зазначеними громадянками Російської Федерації прибув до неї в квартиру. Пред'явивши ОСОБА_3 свої службові посвідчення, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перевірили її особисті документи, оглянули квартиру, відрекомендували громадянок Російської Федерації, як своїх добрих знайомих, а потім запропонували власниці квартири здати їм житло.

На підставі викладеного, у висновку зазначено, що своїми діями ОСОБА_2 та ОСОБА_1 грубо порушили пункт 27 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ Української РСР, тобто вчинили проступок, несумісний з перебуванням на службі в органах внутрішніх справ України.

Наказом ГУ МВС України в м. Києві № 28 від 03 лютого 1998 року за грубі порушення пункту 27 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ Української РСР - вчинення проступку, несумісного з перебуванням на службі в органах внутрішніх справ, що виразилось у встановленні та підтриманні неділових стосунків з правопорушницями та невжитті відносно них заходів реагування у відповідності з чинним законодавством України, на позивачів - оперуповноваженого відділення по боротьбі з незаконним обігом наркотиків Мінського РУ ГУ МВС України в м. Києві старшого лейтенанта міліції ОСОБА_2 та оперуповноваженого відділу карного розшуку Мінського РУ ГУ МВС України в м. Києві лейтенанта міліції ОСОБА_1 накладено дисциплінарне стягнення - звільнення з органів внутрішніх справ за пунктом "є" статті 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР за порушення дисципліни.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій всупереч вимогам частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, виходили з того, що позивачі не довели обґрунтованості своїх вимог та не надали відповідних доказів.

Відповідно до вимог статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ці вимоги закону при розгляді справи судами не дотримані, оскільки в основу судових рішень покладені лише висновки службового розслідування без повного і всебічного з'ясування обставин у справі.

Зокрема, судами перевірено:

- чи були пов'язані стосунки зазначених у матеріалах службового розслідування громадян Російської Федерації і позивачів з виконанням ними службових обов'язків;

- чи мали позивачі відповідні докази і підстави, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення (80731-10) для притягнення цих громадян до адміністративної відповідальності та чи входило це до безпосередніх службових обов'язків позивачів, як працівників відділу карного розшуку та відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків Мінського РУ ГУ МВС України в м. Києві.

Судами не зазначено, з яких підстав дії ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнані такими, що є несумісними з їх перебуванням в органах внутрішніх справ.

Залишилось поза увагою судів і дослідження питання щодо поважності чи неповажності причин пропущення позивачами строку звернення до суду з позовом про захист їх прав.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа повинна бути направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, порушення судами норм матеріального та процесуального права призвело до ухвалення рішень, які не відповідають вимогам щодо законності та обґрунтованості і таке неправильне вирішення справи не може бути усунено судом касаційної інстанції, а тому рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Оболонського районного суду м. Києва від 01 лютого 2007 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 травня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ГУ МВС України в м. Києві про скасування наказів та поновлення на службі в органах внутрішніх справ скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.