Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

при секретарі судового засідання Полинько Д.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1до Іваничівського районного управління юстиції про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, яка переглядається за касаційною скаргою ОСОБА_1на постанову Іваничівського районного суду Волинської області від 13 червня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 17 серпня 2006 року

У червні 2006 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Іваничівського районного управління юстиції (Іваничівське РУЮ) про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Зазначала, що на підставі рішення конкурсної комісії від 30 вересня 2005 року начальником Іваничівського РУЮ 24 жовтня 2005 року видано наказ № 12 про призначення її на посаду головного спеціаліста районного управління юстиції.

28 грудня 2005 року її попереджено про наступне вивільнення, а 14 березня 2006 року звільнено на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку із змінами в організації виробництва та праці.

Посилаючись на те, що фактичних змін в організації виробництва і праці не відбулось, - просила суд поновити її на посаді головного спеціаліста управління юстиції та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу розміром у 2475,08 грн.

Постановою Іваничівського районного суду Волинської області від 13 червня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 17 серпня 2006 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить ухвалені судові рішення скасувати та постановити нове про задоволення позову.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що на підставі рішення конкурсної комісії від 30 вересня 2005 року начальником Іваничівського РУЮ 24 жовтня 2005 року видано наказ № 12 про призначення ОСОБА_1 на посаду головного спеціаліста районного управління юстиції з випробувальним терміном три місяці.

28 грудня 2005 року позивачку ознайомлено з наказом начальника Іваничівського РУЮ № 16 про вивільнення в зв'язку із ліквідацією ВДВС Іваничівського РУЮ, що потягло зміни в організації виробництва та праці.

14 березня 2006 року ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста управління юстиції на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Відмовивши в задоволенні позову, суд першої інстанції, а апеляційний суд погодившись з таким висновком виходив з того, що з ліквідацією відділу ДВС відпала необхідність його бухгалтерського обслуговування, а оскільки ці функції виконувала позивачка то відбулися суттєві зміни в організації виробництва і праці в районному управлінні юстиції. Крім того, змінені посадові обов'язки головного спеціаліста, який повинен мати юридичну освіту, а ОСОБА_1 цим кваліфікаційним вимогам не відповідала.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Так, ОСОБА_1 перебувала на державній, тобто публічній службі.

Правові, організаційні, економічні та соціальні умови реалізації громадянами України права на державну службу врегульовані Законом України "Про державну службу" (3723-12) .

За змістом частини першої статті 30 Закону України "Про державну службу" підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто передбаченими Кодексом законів про працю України (322-08) , та спеціальними, які наведені в цьому Законі.

Відповідно до правил пункту 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації або перепрофілювання підприємства, установи, організації скорочення чисельності або штату працівників. При цьому, як то встановлено правилами частини другої цієї статті, звільнення з зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Це означає, що у разі перетворення одного структурного підрозділу особи публічного права в інший або його перепрофілюванні звільнення зі служби може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності чи штату працівників, а звільнення у зв'язку із ліквідацією можливе у разі, коли ліквідується юридична особа.

Як вбачається з наказу Міністра юстиції України від 19 серпня 2005 року № 1482/к "Про ліквідацію відділів державної виконавчої служби територіальних управлінь юстиції" та наказу начальника Волинського обласного управління юстиції від 25 серпня 2005 року № 110 "Про ліквідацію відділів державної виконавчої служби обласного та територіальних управлінь юстиції" відділи державної виконавчої служби районних управлінь юстиції області ліквідовано.

Оскільки ОСОБА_1 прийнята на роботу 24 жовтня 2005 року, тобто після видання наказів про ліквідацію ВДВС, а зі змісту посадової інструкції головного спеціаліста затвердженої начальником Іваничівського РУЮ 24.10.2005 не вбачається основним її обов'язком виконання лише функцій бухгалтера з обслуговування ліквідованого відділу, то суд мав належно перевірити доводи позивачки про порушення права на інформацію про умови праці, передбачене статтею 29 КЗпП України.

Крім того, залишені без дослідження та належної оцінки доводи ОСОБА_1 про те, що на час припинення служби її освітньо-кваліфікаційний рівень відповідав вимогам до працівника - головного спеціаліста, а нові вимоги затверджені вже після її звільнення, що виключало можливість звільнення за правилами пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Апеляційний суд зазначені недоліки не усунув у зв'язку з чим оскарженні рішення не відповідають вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обґрунтованості.

Неповне з'ясування судами попередніх інстанцій дійсних обставин справи є підставою для скасування ухвалених рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 227, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити частково.

Постанову Іваничівського районного суду Волинської області від 13 червня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 17 серпня 2006 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами у строк та у порядку, визначеними статтями 237- 239 КАС України.