К-37608/06 Про відмову в наданні статусу біженця та зобов'язання надати такий статус - 01.10.2008 Прийняття

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Залізничного районного суду м. Сімферополя від 05 травня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 листопада 2006 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей і міграції про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в наданні статусу біженця і зобов'язання надати такий статус, -

В лютому 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом в якому просив визнати неправомірним рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції від 03.11.2005 року №879 про відмову в наданні йому статусу біженця та зобов'язання надати такий статус.

В обґрунтування позову посилався на ті обставини, що він, громадянин Іраку, за національністю - араб, віросповідання - іслам, був вимушений виїхати з країни, оскільки там ведуться бойові дії угрупуваннями різного толку між собою і проти коаліційних сил. Здійснюються терористичні акти, порушуються права людини. З 24.12.2003 року по 03.06.2004 року після вибуху біля його кварталу він незаконно утримувався у в'язниці, де з ним жорстоко поводились. Вважає, що в його країні ситуація нестабільна і небезпечна, будь-які гарантії захисту з боку держави відсутні. У цій ситуації він не може повернутись до Іраку через побоювання, що до нього буде застосоване фізичне насильство.

У зв'язку з цим заявник вважав, що він має цілком обґрунтовані підстави передбачені ст. 1 Закону України "Про біженців" для набуття ним статусу біженця.

Постановою Залізничного районного суду м. Сімферополя від 05 травня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 листопада 2006 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

В касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно з ч. 3 ст. 211 КАС України, підставами касаційного оскарження судового рішення є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Так, судом першої інстанції встановлено, що позивач, 1975 року народження, є громадянином Іраку, за національністю - араб, віросповідання - іслам, народився і постійно проживав в місті Багдад, до України прибув 01.10.2004 року на запрошення брата ОСОБА_2 строком на 90 днів.

08.10.2004 року позивач звернувся до відповідача із заявою про надання статусу біженця. Рішенням Державного комітету України у справах національностей і міграції №879 від 03.11.2005 р. йому було відмовлено в наданні статусу біженця відповідно до абзацу 5 ст. 10 Закону України "Про біженців" у зв'язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, визначених абзацом 2 статті 1 вказаного Закону.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з тих міркувань, що дії суб'єкта владних повноважень ґрунтуються на положеннях Закону України "Про біженців" (2557-14) , статтею 1 якого визначено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться :

- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;

- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;

- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расова належність,

в) національність (громадянство),

г) належність до певної соціальної групи,

д) політичні погляди.

Щодо обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, на якому наголошує позивач, то слід зазначити, що воно є ключовим у переліку критеріїв стосовно визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Слід зауважити, що суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути неприйнятним. Термін "побоювання" означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ і так далі.

Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таким чином, біженець має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок переслідування цієї особи за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

У цілому, "обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування" є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 р., цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Проте, заявником не було надано суду доказів того, що при поверненні до Іраку його життю буде загрожувати небезпека, а також те, що він може стати жертвою переслідувань і дискримінації з боку сил коаліції і влади Іраку за ознаками вказаними у ст. 1 Закону України "Про біженців".

Матеріали справи біженця свідчать про те, що утримання ОСОБА_1 в тюрмі Абугрейб не було наслідком його політичних переконань, належності до певної соціальної групи, національності чи релігії.

Документів, які б могли підтвердити наявність переслідувань за ознаками, визначеними статтею 1 Закону України "Про біженців" позивачем також не надано.

Вбачається і це підтверджується матеріалами справи, що з'ясувавши в достатньо повному обсязі обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення, що відповідають вимогам закону. Висновки судів достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

Приведені в касаційній скарзі доводи зазначені висновки судів не спростовують, зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду.

Відповідно до ст. 86 КАС України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

При вирішенні справи судами правильно застосовані норми матеріального права, порушень норм процесуального права, які б могли призвести до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.

Відповідно до ч.1 ст. 224 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням наведеного та керуючись ст.ст. 220, - 220-1, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а постанову Залізничного районного суду м. Сімферополя від 05 травня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 листопада 2006 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту підписання і підлягає оскарженню за винятковими обставинами у випадках, з підстав, у строки та в порядку, які визначені статтями 235- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.