ВИЩИЙ АДМIНIСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 листопада 2007 року м. Київ
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Бутенка В.I., Панченка О.I., Лиски Т.О., Сороки М.О., Штульмана
I.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за
касаційною скаргою Луганського обласного відділення фонду
соціального захисту інвалідів на рішення господарського суду
Луганської області від 28 квітня 2005 року та постанову
Луганського апеляційного господарського суду від 10 серпня 2005
року у справі за позовом Луганського обласного відділення фонду
соціального захисту інвалідів до Державного підприємства
"Антрацит" про стягнення штрафних санкцій за недотримання
нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, -
встановила:
В січні 2005 року Луганське обласне відділення Фонду
соціального захисту інвалідів (далі - Фонд, позивач) звернулось до
господарського суду з позовом про стягнення з Державного
підприємства "Антрацит" 90563 грн. 99 коп. несплачених штрафних
санкцій та цільових коштів за нестворення робочих місць для
працевлаштування інвалідів.
Уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути з
відповідача заборгованість за цільовими коштами за 1998 р. у сумі
10361,40 грн., за 2001 р. у сумі 15764,56 грн., за 2003 р. у сумі
21356,82 грн. та заборгованість за штрафними санкціями за 2001 р.
у сумі 10604,80 грн., за 2002 р. у сумі 32476,41 грн., за 2003р. у
сумі 21356,82 грн.
Рішенням господарського суду Луганської області від 28 квітня
2005 року, залишеним без змін постановою Луганського апеляційного
господарського суду від 10 серпня 2005 року, позовні вимоги Фонду
залишено без задоволення.
Не погоджуючись із постановленими по справі судовими
рішеннями позивач звернувся до Вищого господарського суду України
з касаційною скаргою в якій, посилаючись на порушення судами норм
матеріального і процесуального права, просив зазначені судові
рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 13 листопада
2006 року на підставі п.п. 7, 10 Прикінцевих та перехідних
положень Кодексу адміністративного судочинства України
( 2747-15 ) (2747-15)
, зазначена касаційна скарга зі справою передана до
Вищого адміністративного суду України для вирішення.
Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи
касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна
скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій
виходили з тих міркувань, що норматив робочих місць, призначених
для працевлаштування інвалідів, визначено для Підприємства у 1998
та 2001 роках не міською радою, а виконавчим комітетом без
делегування останньому відповідних повноважень; докази доведення в
1998 та 2001 роках встановленого нормативу до Підприємства
відсутні; відповідач власними силами в 1998 та 2001-2003 роках
забезпечив працевлаштування інвалідів; з боку позивача відсутні
докази того, що в 2001-2003 роках органи працевлаштування
направляли до відповідача інвалідів для працевлаштування або
інваліди з такою метою зверталися безпосередньо; специфіка
Підприємства визначає, що більшість посад пов'язано з важкими та
шкідливими умовами праці, де використання праці інваліда неможливе
проте Відділенням завищено норматив, оскільки до загальної
чисельності працюючих включено робітників, які займають посади,
пов'язані з шкідливими та важкими умовами праці; у відповідача
відсутній прибуток за результатами фінансово-господарської
діяльності у звітних періодах.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій
(відрахувань), передбачених статтею 20 Закону України від
21.03.1991 №875-ХII "Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні" ( 875-12 ) (875-12)
(далі - Закон №875).
Статтею 19 Закону №875 ( 875-12 ) (875-12)
(в редакції Закону України
від 14.10.1994 №204/94-ВР ( 204/94-ВР ) (204/94-ВР)
, що діяла до 01.08.2001)
було передбачено, що місцеві ради народних депутатів спільно з
підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями,
громадськими організаціями інвалідів, за участю відділень Фонду
України соціального захисту інвалідів у Автономній Республіці
Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на підставі
пропозицій органів Міністерства соціального захисту населення
України щорічно визначають нормативи робочих місць, призначених
для працевлаштування інвалідів.
Частина перша статті 20 Закону №875 ( 875-12 ) (875-12)
(в редакції
Закону України від 14.10.1994 № 204/94-ВР ( 204/94-ВР ) (204/94-ВР)
)
встановлювала, що підприємства (об'єднання), установи і
організації (незалежно від форм власності та господарювання), на
яких працює інвалідів менше, ніж встановлено нормативом,
зобов'язані щорічно відраховувати до відділень Фонду України
соціального захисту інвалідів у Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі цільові кошти на створення
робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, і на
здійснення заходів щодо їх соціально-трудової та професійної
реабілітації. Розмір відрахувань визначався середньою річною
заробітною платою на відповідному підприємстві (об'єднанні), в
установі і організації за кожне робоче місце, не зайняте
інвалідом.
Отже, визначення уповноваженим органом з дотриманням
встановленого порядку нормативу робочих місць, призначених для
працевлаштування інвалідів, та доведення його до підприємства було
обов'язковою умовою, відсутність якої унеможливлювала покладення
на підприємство відповідальності, передбаченої статтею 20 Закону
№875 ( 875-12 ) (875-12)
.
Зазначені норми змінено Законом України від 05.07.2001 №
2606-IП "Про внесення змін до Закону України "Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні" ( 2606-14 ) (2606-14)
, який
набрав чинності з 01.08.2001.
Відповідно до статті 19 Закону №875 ( 875-12 ) (875-12)
(в редакції
Закону України від 05.07.2001 № 2606-IП ( 2606-14 ) (2606-14)
) для
підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми
власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць
для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох
відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від
15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця. Частиною
першою статті 20 було визначено, що підприємства (об'єднання),
установи і організації незалежно від форми власності і
господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж
установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19
цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду
України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких
визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на
відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації
за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Попередні судові інстанції визнали доцільним такий підхід,
коли для визначення нормативу зі створення робочих місць для
інвалідів середньооблікова чисельність штатних працівників
зменшується на кількість працівників, які займають посади,
пов'язані з важкими та шкідливими умовами праці.
Проте частиною четвертою статті 43 Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
проголошено, що кожен має право на належні,
безпечні і здорові умови праці.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України "Про
охорону праці" ( 2694-12 ) (2694-12)
працівнику не може пропонуватися
робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом
здоров'я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що
потребують професійного добору, допускаються особи за наявності
висновку психофізіологічної експертизи.
Статтею 12 цього Закону визначено, що підприємства, які
використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них
умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної
експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати
додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним
особливостям цієї категорії працівників. У випадках, передбачених
законодавством, роботодавець зобов'язаний організувати навчання,
перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до
медичних рекомендацій. Залучення інвалідів до надурочних робіт і
робіт у нічний час можливе лише за їх згодою та за умови, що це не
суперечить рекомендаціям медико-соціальної експертної комісії.
Отже, чинним законодавством України передбачено гарантії
соціального захисту інвалідів шляхом встановлення особливих вимог
щодо організації робочого місця інваліда та покладення на
підприємства обов'язку забезпечувати для інвалідів належні та
безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без
встановлення для підприємств жодних обмежень щодо обов'язку
працевлаштування інвалідів.
Таким чином, особливості господарської діяльності
Підприємства та відповідні умови праці лише обмежують коло робочих
місць, на яких може використовуватись праця інвалідів, але не
можуть бути підставою для зменшення встановленого статтею 19
Закону № 875 ( 875-12 ) (875-12)
нормативу робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів.
З огляду на викладене, факт виконання відповідачем нормативу
зі створення робочих місць для інвалідів, який попередні судові
інстанції визнали встановленим, не може вважатися доведеним.
Положенням про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів (далі - Положення), затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 №314
( 314-95-п ) (314-95-п)
, визначено, що робоче місце інваліда - це окреме
робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві
(об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм
власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці
інваліда (пункт 1); робоче місце інваліда вважається створеним,
якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для
інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією
підприємства за участю представників МСЕК, органів
Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і
введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда (пункт 3);
підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для
інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують
центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та
відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів
(пункт 5).
Пунктом 14 Положення встановлено, що підприємства: у межах
доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для
працевлаштування інвалідів; щорічно до 01 лютого року, що настає
за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на
підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників
облікового складу та про кількість працюючих інвалідів; інформують
державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту
населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може
використовуватися праця інвалідів.
Частиною першою статті 18 Закону №875 ( 875-12 ) (875-12)
і пунктом 10
Положення передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється
органами Міністерства праці України, Міністерства соціального
захисту населення України, місцевими радами, громадськими
організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я
інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до
висновків МСЕК.
Наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998
№ 244 ( z0464-98 ) (z0464-98)
, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України
17.07.1998 за № 464/2904 ( z0464-98 ) (z0464-98)
, затверджено Iнструкцію щодо
заповнення державної статистичної звітності за формами №3-ПН "Звіт
про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в
працівниках" і №4-ПН "Звіт про вивільнення працівників",
відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 якої:
звіт за формою №3-ПН подається підприємствами, незалежно від
форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28
числа щомісячно;
у разі потреби термінового заміщення наявних вільних робочих
місць, що виникли у міжзвітний період у зв'язку зі звільненням
працівників, дані про ці місця подаються додатково, в міру їх
виникнення;
в графі 4 звіту за формою №3-ПН проставляється наявність
вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок річної броні,
встановленої місцевими державними адміністраціями, для
працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не
здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також для
пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних
робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної категорії
громадян окремо під встановленими шифрами (інваліди мають шифр
"14").
Отже, чинним законодавством обов'язок з безпосереднього
працевлаштування інвалідів покладається на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але
цьому мають передувати певні дії підприємств (об'єднань), установ
і організацій зі створення робочих місць для інвалідів та з
відповідного інформування зазначених органів з метою
працевлаштування інвалідів.
Проте ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не
з'ясовано: чи розроблялися Підприємством заходи (які саме) зі
створення робочих місць для інвалідів; які дії для створення таких
робочих місць фактично здійснено відповідачем; чи інформувало (як
саме) Підприємство органи, визначені в статті 18 Закону №875, про
наявність вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів
(зокрема, шляхом подання звітності № 3-ПН); які заходи вживалися
органами, визначеними в статті 18 Закону №875 ( 875-12 ) (875-12)
, щодо
працевлаштування інвалідів на робочі місця до Підприємства; з яких
причин не було виконано норматив зі створення робочих місць для
інвалідів, якщо невиконання мало місце.
Водночас факт відсутності у Підприємства прибутку не може
бути підставою для відмови в позові, оскільки стаття 20 Закону
№875 ( 875-12 ) (875-12)
не ставить обов'язок щодо сплати штрафних санкцій
в залежність від наявності чи відсутності прибутку.
Попередніми судовими інстанціями також не враховано, що
відповідно до пункту 4 розділу IX "Прикінцеві положення"
Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
норми цього Кодексу
застосовуються до правовідносин із створення робочих місць для
інвалідів у 2003 році (з урахуванням періоду вчинення порушення та
встановленого терміну сплати штрафних санкцій).
Ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не
з'ясовано питання щодо дотримання позивачем строків застосування
до відповідача адміністративно-господарських санкцій (якими є
штрафні санкції за нестворення робочих місць для інвалідів),
передбачених статтею 250 Господарського кодексу України
( 436-15 ) (436-15)
, в редакції чинній на момент звернення до суду з
позовом: не встановлено дату виявлення порушення та не досліджено,
чи відбулося звернення позивача з позовом до суду в межах
встановлених строків.
З огляду на наведене справа має бути передана на новий
судовий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно
встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та
доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно
до вимог закону.
Розглядаючи справу за правилами господарського судочинства,
суд апеляційної інстанції допустився помилки у застосуванні норм
процесуального права, оскільки не врахував положень п.7
Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного
судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
(в редакції від 06.10.2005 р.),
яким встановлено, що після набрання чинності цим Кодексом позовні
заяви у господарських справах, що віднесені цим Кодексом до
адміністративної юрисдикції, а також апеляційні скарги у таких
справах, подані і не розглянуті до набрання чинності Кодексом
адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
, розглядаються в
порядку, встановленому цим Кодексом.
Згідно з частиною другою статті 227 КАС України ( 2747-15 ) (2747-15)
підставою для скасування судових рішень судів першої та (або)
апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий
розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права,
які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи
і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.
Оскільки суди попередніх інстанцій при розгляді справи
допустили порушення норм матеріального та процесуального права,
які не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то ухвалені
ними судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню
на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 220, 222, 227, 230, 231 Кодексу
адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
, колегія суддів
Вищого адміністративного суду України, -
ухвалила:
Касаційну скаргу Луганського обласного відділення фонду
соціального захисту інвалідів задовольнити частково.
Рішення господарського суду Луганської області від 28 квітня
2005 року та постанову Луганського апеляційного господарського
суду від 10 серпня 2005 року - скасувати, а справу направити на
новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання та за
наявності підстав, встановлених ст. 237 КАС України ( 2747-15 ) (2747-15)
,
може бути оскаржена до Верховного Суду України.
Судді: