Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду

України у складі:

головуючого                        Кривенка В.В.,

суддів:                            Гриціва М.І., Гусака М.Б., 

                                   Коротких О.А., Кривенди О.В., 

                                   Маринченка В.Л., Прокопенка О.Б., 

                                   Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Ольвія» (далі - Товариство) до Дніпропетровської митниці (правонаступником якої є Дніпропетровська митниця Міністерства доходів і зборів України; далі - Митниця) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення,

У січні 2011 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним та скасувати податкове повідомлення Митниці № 140 від 8 грудня 2010 року форми «Р» (далі - податкове повідомлення № 140).

Товариство послалося на те, що воно отримало податкове повідомлення № 140 про сплату 21 375 грн 96 коп. податку на додану вартість (далі - ПДВ) (з урахуванням штрафних санкцій), застосованих за порушення пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України від 7 грудня 2000 року № 2134-ІІІ (2134-14) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання ринку автомобілів в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2134-ІІІ (2134-14) ) і пункту 4.3 статті 4 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість». Вважає, що це рішення є незаконним, оскільки правовий режим інвестицій та інвестиційної діяльності в Україні регламентується нормами спеціальних нормативно-правових актів, основними з яких є Закон України від 18 вересня 1991 року № 1560-ХІІ (1560-12) «Про інвестиційну діяльність» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1560-ХІІ (1560-12) ) і Закон України від 19 березня 1996 року № 93/96-ВР (93/96-ВР) «Про режим іноземного інвестування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 93/96-ВР (93/96-ВР) ).

Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 2 березня 2011 року у задоволенні позову відмовив виходячи з того, що оскільки Закон № 2134-ІІІ (2134-14) є спеціальним законом по відношенню до законів №№ 1560-ХІІ (1560-12) , 93/96-ВР (93/96-ВР) , він підлягає застосуванню до зазначених відносин з питань оподаткування митом транспортних засобів, ввезених на митну територію України, а отже Митниця правомірно застосувала норми Закону № 2134-ІІІ (2134-14) .

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 12 березня 2012 року постанову суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив виходячи із того, що за наявності колізії у правовому регулюванні спірних відносин рішення слід приймати на користь платника, як це передбачено пунктом 4.4 статті 4 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі - Закон № 2181-ІІІ (2181-14) ).

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 квітня 2014 року рішення суду апеляційної інстанції скасував, а постанову суду першої інстанції залишив у силі виходячи із того, що підприємства з іноземними інвестиціями не звільнені від обов'язку сплати податків і зборів у разі передачі в найм автомобілів, які були попередньо ввезені в Україну без сплати передбачених законодавством податків і зборів, контроль за сплатою яких здійснюють митні органи. Вимоги пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону № 2134-ІІІ (2134-14) поширюються на підприємства з іноземними інвестиціями у разі передачі в найм майна, яке ввезене в Україну без сплати мита як внесок іноземного інвестора до статутного капіталу підприємства, що обумовлює правомірність оспорюваного донарахування.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, Товариство звернулось із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону № 2134-III (2134-14) , статей 1, 2, 6, 18 Закону № 93/96-ВР, підпункту 6.1 статті 6 Закону № 2181-ІІІ, Закону України від 17 лютого 2000 року № 1457-ІІІ (1457-14) «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» (далі - Закон № 1457-ІІІ (1457-14) ). На обґрунтування заяви Товариство додало копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 12 грудня 2012 року (№ К/9991/57234/12) та 28 травня 2013 року (№ К/800/3873/13), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 12 грудня 2012 року цей суд, посилаючись на пункт 2 Перехідних положень Закону № 2134-III (2134-14) та статтю 2 Закону № 1457-ІІІ, дійшов висновку, що підприємства з іноземними інвестиціями при ввезенні транспортних засобів на територію України не звільнені від обов'язку сплати митних та інших обов'язкових платежів незалежно від часу внесення іноземних інвестицій та їх реєстрації. Тобто навів аналогічні доводи, що і в ухвалі, яка оскаржується.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року цей суд, погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, дійшов висновку, що згідно з частиною першою статті 18 Закону № 93/96-ВР майно, а саме транспортні засоби, що ввозяться в Україну як внесок іноземного інвестора до власного статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняється від обкладення митом. При цьому частиною п'ятою статті 18 вказаного Закону встановлено, що якщо протягом трьох років з часу зарахування іноземної інвестиції на баланс підприємства з іноземними інвестиціями майно, що було ввезене в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного капіталу зазначеного підприємства, відчужується, у тому числі у зв'язку з припиненням діяльності цього підприємства (крім вивезення іноземної інвестиції за кордон), підприємство з іноземними інвестиціями сплачує ввізне мито, яке обчислюється виходячи з митної вартості цього майна.

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява Товариства не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви Товариства копії ухвали Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2013 року по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано пункт 2 розділу ІІ Прикінцевих положень Закону № 2134-III (2134-14) , статті 1, 2, 6, 18 Закону № 93/96-ВР, підпункт 6.1 статті 6 Закону № 2181-ІІІ, Закон № 1457-ІІІ (1457-14) .

Проте судове рішення, на яке у своїй заяві посилається Товариство для підтвердження підстави, установленої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС, 18 вересня 2014 року Верховний Суд України скасував і направив справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Таким чином, колегія суддів вважає, що оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у задоволенні заяви Товариства слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Будівельна компанія «Ольвія» відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.