К-34801/06 про відмову призначення пенсії із зниженням пенсійного віку - Текст документа

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду (УПФ) України в м. Біла Церква Київської області, третя особа начальник УПФ України в м. Біла Церква Київської області, про визнання незаконним рішення щодо відмови у призначенні пенсії, яка переглядається за касаційною скаргою УПФ України в м. Біла Церква Київської області на постанову апеляційного суду Київської області від 24 жовтня 2006 року

у с т а н о в и л а :

У грудні 2005 року ОСОБА_1. оскаржив до суду рішення УПФ України в м. Біла Церква Київської області НОМЕР_1 від 18.06.2005 року про відмову призначення пенсії із зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) .

Зазначав, що станом на 1 січня 1993 року більше 4 років постійно проживав у м. Біла Церква, тобто набув права на зменшення пенсійного віку встановленого для одержання державних пенсій.

Оскаржуваним рішенням УПФ відмовило у призначенні пенсії оскільки він з 1985 року по 17 червня 1989 року працював у районах Крайньої Півночі і тривалість проживання у зоні посиленого радіоекологічного контролю менше 4 років.

Посилаючись на те, що робота велась вахтовим методом - просив дії посадових осіб пенсійного органу визнати неправомірними з покладенням на них обов"язку призначити пенсію.

Постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 червня 2006 року в задоволені позову відмовлено.

Новою постановою апеляційного суду Київської області від 24 жовтня 2006 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено.

У касаційній скарзі УПФ України в м. Біла Церква Київської області, з посиланням на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить постанову останнього скасувати, та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

Заслухавши доповідача, пояснення представника відповідача, позивача та його представника, перевіривши доводи касаційної скарги, заперечення на скаргу, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що рішенням УМФ України в м. Біла Церква № 22\49 від 18 червня 2005 року ОСОБА_1. відмовлено в призначенні пенсії за віком із зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (796-12) у зв'язку з тим, що він не прожив (не відпрацював) в зоні посиленого радіоекологічного контролю станом на 1 січня 1993 року не менше 4-х років, оскільки в період з 1985 року по 17 червня 1989 року працював в місцевості прирівняний до районів Крайньої Півночі, а підтверджуючих документів про те, що робота велась за вахтовим методом не надав.

Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції погодився з доводами пенсійного органу.

Скасувавши рішення та задовольнивши позов, апеляційний суд правильно зазначив, що висновки суду першої інстанції не відповідають дійсним обставинам справи.

Апеляційним судом встановлено, що за змістом записів у трудовій книжці, позивач з жовтня 1985 року працював по вахтово-експедиційному методу слюсарем-монтажником в Нафтогазодобувному управлінні "Урьєзнафта", яке розташоване в місцевості прирівняної до районів Крайньої Півночі. В подальшому його було переведено на роботу до СУ № 2 "Тюменьнафтогазмонтаж", а потім до управління "Варьоганнафтогаз".

Поясненнями свідків ОСОБА_3., ОСОБА_4., ОСОБА_5. підтверджено, що всі вони та ОСОБА_1. працювали вахтово-експедиційним методом в районах Крайньої Півночі, а згідно довідки ВАТ "Варьоганнафтогаз" від 16 травня 2006 року № 12-19/997, встановлено, що 13 лютого 1998 року в адміністративно-побутовому корпусі ВАТ "Варьганнафтогаз" сталася пожежа, внаслідок якої документи за період з 1985 року по 1989 роки були втрачені, в зв'язку з чим ОСОБА_1. позбавлений можливості отримати довідку про вахтовий порядок роботи.

Разом з тим, згідно довідки житлово - експлуатаційної контори позивач постійно проживає в м. Біла Церква з 30 грудня 1980 року. Житло ним у порядку передбаченому Житловим кодексом (5464-10) України та відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 10 лютого 1960 року "Про упорядкування пільг для осіб,

що працюють в районах Крайньої Півночі і в місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі" не бронювалось.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України (254к/96-ВР) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст. 71 КАС України (2747-15) визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Відповідно, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача і у справах про оскарження рішень пенсійних органів.

Оскільки відповідач не навів переконливих доказів на спростування тверджень позивача про роботу в районах Крайньої Півночі вахтовим методом, то на підставі належно оцінених доказів апеляційний суд дійшов обгрунтованого висновку щодо проживання позивача в зоні посиленого радіоекологічного контролю станом на 1 січня 1993 року більше 4 років, а відтак правильно задовольнив позовні вимоги.

Доводи касаційної скарги є непереконливими і висновків апеляційного суду не спростовують.

Посилання на відсутність у позивача посвідчення особи потерпілої від наслідків аварії на ЧАЕС вирішального значення не мають, оскільки на час звернення до УПФ таке посвідчення надавалось, а обставини щодо його наступного вилучення та повернення лежать за межами даного адміністративного спору.

За правилами частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , якщо апеляційний суд не допустив порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення, то суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Керуючись наведеним, ст.ст. 220, 223, 230 КАС України (2747-15) , колегія суддів

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Біла Церква Київської області залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду Київської області від 24 жовтня 2006 року, - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та у порядку визначеними ст.ст. 237 - 239 КАС України (2747-15) .