Про стягнення грошової компенсації за речове майно - Текст документа

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини А 2502 про стягнення грошової компенсації за речове майно,

У червні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною відмову відповідача виплатити йому грошову компенсацію за неотримане речове майно та стягнути з відповідача на його користь компенсацію в сумі 7228 грн 66 коп.

Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 15 липня 2009 року позов задовольнив.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 травня 2011 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: зобов'язав відповідача виплатити грошову компенсацію замість речового майна, не отриманого за період до 11 березня 2000 року та з 28 жовтня 2004 року по 10 квітня 2009 року.

Вищий адміністративний суд України постановою від 29 січня 2014 року скасував рішення судів апеляційної та першої інстанцій, у задоволенні позову відмовив.

Приймаючи таке рішення, касаційний суд виходив із того, що положення пункту 2 статті 9-1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2011-XII (2011-12) ) на позивача не поширюються, оскільки регулюють порядок виплати компенсації за неотримане речове майно військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, і не можуть бути застосовані до військовослужбовців, звільнених з військової служби, оскільки зазначені положення Закону не передбачають виплату компенсації за неотримане речове майно військовослужбовцям, які були звільнені зі служби.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом статті 9-1 Закону № 2011-XII (2011-12) та Положення про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року № 1444 (1444-2004-п) (далі - Положення), просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 7 та 16 грудня 2011 року (№№ К-16882/08, К-9314/08 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

У рішеннях, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України послався на те, що нормами Положення (1444-2004-п) передбачена виплата грошової компенсації звільненим військовослужбовцям, і такі норми підлягають застосуванню до спірних відносин.

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що положення частини другої статті 9-1 Закону № 2011-XII регулюють порядок виплати компенсації замість речового майна військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, і не поширюються на військовослужбовців, звільнених з військової служби.

Тобто, на час звернення позивача до командування військової частини для отримання грошової компенсації замість речового майна та до суду з адміністративним позовом положення Закону № 2011-XII (2011-12) не передбачали такого права для військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, а пункт 27 Положення (1444-2004-п) не підлягає застосуванню, оскільки суперечить положенням зазначеного вище Закону (2011-12) .

Висновок Вищого адміністративного суду України у справі, що розглядається, ґрунтується на правильному застосуванні ним норм матеріального права та відповідає практиці Верховного Суду України з розгляду справ цієї категорії.

Аналогічна позиція була неодноразово висловлена Верховним Судом України, зокрема у постанові від 19 березня 2013 року (№ 21-38а13).

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.