ВИЩИЙ АДМIНIСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
I М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
14 березня 2007 року м. Київ
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі
:
суддів : Бутенка В.I. (доповідач),
Мироненка О.В.,
Сороки М.О.,
Панченка О.I.,
Штульмана I.В.,
розглянувши в порядку письмового касаційного провадження
адміністративну справу за скаргою ОСОБА_1на рішення Державного
комітету України у справах національностей та міграції про відмову
в наданні статусу біженця, -
в с т а н о в и л а :
У квітні 2004 року ОСОБА_1звернувся до суду із вказаною
скаргою.
У скарзі зазначав, що він 25.10.1998 року прилетів до Києва
із Дамаска і до 2002 року легально перебував на території України,
одружившись у 1999 році з громадянкою України. До закінчення
терміну реєстрації, в листопаді 2001 року звернувся до міграційної
служби Львівської обласної державної адміністрації з приводу
подачі заяви про отримання статусу біженця, тому що він є членом
курдської організації, яка переслідується в його країні, але
отримав відповідь про відсутність повноважень щодо вирішення цього
питання.
На повторне звернення через шість місяців він отримав
повідомлення про відмову у наданні йому статусу біженця на
підставі рішення Державного комітету України у справах
національностей та міграції № НОМЕР_1.
Вважав це рішення незаконним, необгрунтованим та таким, що
ставить його сім'ю у скрутне становище, оскільки зобов'язує
залишити його територію України, а це призведе до арешту у Сирії
та позбавить можливості спілкуватись із сім'єю і донькою, в
зв'язку з чим просив його скасувати і зобов'язати відповідача
надати йому статус біженця.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16
грудня 2004 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м.
Києва від04 травня 2005 року, у задоволенні скарги відмовлено.
Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_1подав
касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та постановити нове
рішення про задоволення вимог його скарги.
При цьому він у скарзі посилається на порушення судами норм
матеріального і процесуального права, зокрема ст.1 Закону України
"Про біженців" ( 2557-14 ) (2557-14)
.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає
частковому задоволенню з наступних підстав.
Так, суди як першої, так і апеляційної інстанцій неповно
встановили фактичні обставини справи і неправильно застосували
норми матеріального права, що призвело до прийняття помилкового
рішення про відмову ОСОБА_1у задоволенні скарги.
При цьому суди виходили з того, що заявник не має документів,
які б підтверджували наявність умов для надання статусу біженця та
запізно звернувся за отриманням такого статусу.
Однак з такими висновками судів цілком погодитись не можна.
Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_125.07.2002 року
звернувся до управління у справах національностей та міграції
Львівської обласної державної адміністрації із заявою про надання
йому статусу біженця. Перед тим, легально перебуваючи на
території України, заявник у 2001 році вже звертався до управління
з того самого приводу, однак тоді це питання вирішено не було,
оскільки управління не мало відповідних повноважень.
Рішеннями управління у справах національностей та міграції
Львівської обласної державної адміністрації дозволено прийняти
заяву позивача про надання статусу біженця, проведено оформлення
його документів та визнано доцільним надати йому такий статус.
Зазначеним управлінням на підставі заяви було проведено
співбесіду із заявником і оформлено протокол співбесіди, де він
виклав обставини, які викликають у нього побоювання стати жертвою
переслідувань в разі повернення до країни походження.
Під час співбесіди заявник, зокрема, заявив, що він за
походженням є курдом і як член курдської організації вів боротьбу
за права курдів в своїй країні.
Крім того, позивач навів приклади переслідувань його
знайомих, в тому числі і зникнення родичів, зазначив причини, з
яких він не бажає і побоюється повертатись до країни походження,
вказав підстави, які можуть призвести до його переслідування в
разі повернення до Сирії.
Проте відповідачем було прийнято рішення про відмову позивачу
у наданні статусу біженця з мотивів недоведеності ним своїх
доводів, з чим погодились і суди, які дійшли передчасного висновку
щодо його правомірності.
Дійсно, ст. 11 Закону України "Про біженців" ( 2557-14 ) (2557-14)
передбачено, що до заяви про надання статусу біженця додаються
документи і матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для
набуття такого статусу, однак цією нормою не встановлено
обов'язковості подання таких документів.
Судами не враховано, що в залежності від певних обставин
отримання, і відповідно надання таких документів особою, що
звертається за встановленням статусу біженця може бути взагалі
неможливе. Неможливість надання таких документів не є підставою
для визнання відсутності умов, передбачених ст. 1 Закону України
"Про біженців" ( 2557-14 ) (2557-14)
.
Поза увагою суду залишилась та обставина, що виходячи із
змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону
України "Про біженців" ( 2557-14 ) (2557-14)
, поняття "біженець" включає
чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий
статус біженця.
До таких підстав відносяться :
- знаходження особи за межами країни своєї національної
належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за
межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни
походження;
- наявність цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою
переслідувань;
-побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути
пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус
біженців, а саме :
а) расова належність,
б) релігія,
в) національність (громадянство),
г) належність до певної соціальної групи,
д) політичні погляди.
Якщо встановлення факту знаходження особи за межами країни
своєї національної належності або за межами країни свого
колишнього місця проживання не викликало у судів першої та
апеляційної інстанцій труднощів, то з'ясування інших підстав для
надання статусу біженця зроблено ними поверхово.
Що ж до обгрунтованого побоювання стати жертвою
переслідувань, то воно є ключовим у переліку критеріїв щодо
визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та
об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання".
"Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну
оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом
цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала
біженцем, а тому з'ясування у першу чергу суб'єктивних обставин є
досить важливим.
Слід зауважити, що суб'єктивна оцінка залежить від
особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може
бути невиносним. Термін "побоювання" означає, що особа не
обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а
відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця,
а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж
расової або соціальної групи, тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обгрунтованого
побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів
того, що ці побоювання є реальними. Факти обгрунтованості
побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження
біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього -
з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у
засобах масової інформації, з повідомлень національних чи
міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів
Міністерства закордонних справ і так далі.
При цьому суди повинні мати власне судження про ситуацію в
країні походження біженця.
Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є
доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою
переслідування є цілком обгрунтованими, тобто підкріплюються
об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася
особисто із заявником.
Також слід зазначити, що свідчення особи, яка бажає отримати
статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози
переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати
"можливим у розумних межах" або правдоподібним, тобто заявник не
повинен обгрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними
матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів
та точність фактів, на яких грунтується заява про надання статусу
біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність
підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може
бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до
уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм
немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що
досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу
тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження
своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не
повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного
рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження
співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких
є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав
заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить
загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Також слід звернути увагу суду на те, що побоювання бути
переслідуваним може бути цілком обгрунтованим незалежно від того,
хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт
2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не
зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною
владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на
практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не
контролюються органами державної влади і від яких держава не в
змозі захистити. Відмова особі в захисті за Конвенцією про статус
біженців тільки тому, що вона переслідується не тими особами або
органами, породжує невідповідність закону.
Таким чином, біженець має довести, що його подальше
перебування у країні походження або повернення до неї реально
загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок
переслідування цієї особи за ознакою раси, віросповідання,
національності, громадянства, належності до певної соціальної
групи або політичних переконань. Немає значення, чи склалися
обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з
наведених ознак чи за декількома.
Ситуація виникнення цілком обгрунтованих побоювань
переслідування може скластися як під час знаходження людини у
країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у
пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній
державі, через деякий час після від'їзду з країни походження
(тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду,
породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може грунтуватися
на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до
країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обгрунтоване
побоювання повинно існувати в теперішній час.
У цілому, "обгрунтоване побоювання стати жертвою
переслідування" є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави,
але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи
людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який
закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951
р., цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто
звернувся за наданням статусу біженця.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що
судами не в повному обсязі встановлені всі фактичні обставини
справи, які мають значення для її правильного вирішення.
За таких обставин колегія суддів вважає, що оскаржені судові
рішення не грунтуються на вимогах норм матеріального і
процесуального права, а тому вони підлягають скасуванню з
направленням справи на новий судовий розгляд, під час якого судам
слід врахувати вищезазначене і відповідно до вимог закону вирішити
даний спір.
Керуючись ст.ст. 220, 221, 222, 223, 227, 230 КАС України
( 2747-15 ) (2747-15)
, колегія суддів, -
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 грудня
2004 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 04 травня 2005
року скасувати.
Справу направити до Шевченківського районного суду м. Києва
на новий судовий розгляд в іншому складі.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і
оскарженню не підлягає.
Згідно ст.ст. 236, 237 КАС України ( 2747-15 ) (2747-15)
рішення суду
касаційної інстанції може бути оскаржено до Верховного Суду
України лише за винятковими обставинами протягом одного місяця з
дня відкриття таких обставин.
С у д д і :