Окружний адміністративний суд міста Києва в складі судді Качура І.А., при секретарі Хрімлі К.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Свято -Покровського жіночого монастиря до Головного управління житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування Наказу від 20.11.1997р. №463- С в частині.

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся Свято -Покровський жіночий монастир (надалі по тексту також -Позивач) з позовом до Головного управління житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (надалі -Відповідач) про визнання протиправним та скасування Наказу від 20.11.1997р. №463- С в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 окремо збудованого гаражу в садибі житлового будинку НОМЕР_1, площею 22,0 кв.м., який розташований по АДРЕСА_1

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що спірний наказ прийнято в порушення норм Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії і культури» № 3600 від 13.07. 1978р. (3600-09) , який був чинним на момент гаражу на спірній земельній ділянці, а відтак на думку Позивача має бути застосований при вирішенні даного спору та порушує права та законні інтереси Позивача, оскільки спірна земельна ділянка з 19 століття перебувала у користуванні Свято -Покровського жіночого монастиря.

Відповідач проти задоволення позову заперечував з мотивів його необґрунтованості та безпідставності.

Третя особа проти задоволення позову заперечувала з мотивів його необґрунтованості.

Відповідно до частини шостої ст. 128 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З огляду на вищевикладене та з урахуванням вимог ст. 41, 122, ч.6 ст. 128 КАС України, суд дійшов до висновку про розгляд справи у письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, про те, що позов задоволенню не підлягає, з огляду про наступне.

11 грудня 1997 р. Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації видано Свідоцтво (Серія Г № 11230), яким передано у приватну власність ОСОБА_2 окремо збудований гараж в садибі житлового будинку АДРЕСА_1.

Право власності на окремо збудований гараж було зареєстровано в БТІ 26 січня 1998 р. за реєстровим № 69/20502.

Позивач у позовній заяві стверджує про те, що територія Бехтеревського провулку НОМЕР_1 з 19 століття та станом на момент розгляду справи є територією Свято-Покровського жіночого монастиря.

У 1888 році Великою Княгинею Олександрою Петрівною Романовою у Диковського для майбутнього монастиря було придбано земельну ділянку загальною площею 6,5 га.

У 1890-1891 p.p. довкола монастиря було побудовано кам'яну стіну, в східній частині якої Великою Княгинею було побудовано «Бакалійну лавку 25А», вхід в яку було передбачено з Діонісіївського (Бехтеревського) провулку. Споруда бакалійної лавки складалася з двох приміщень: господарського приміщення 25А-1 (на сьогоднішній день не визначено майнову належність цього приміщення) та торгівельного залу 25А-2 (на сьогоднішній день спірний гараж). Вказана бакалійна лавка знаходиться на території монастиря з моменту його започаткування, що підтверджується відповідними документами.

27 вересня 2002 p., на виконання Указу Президента України від 21 березня 2002 р. №279 (279/2002) «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій», створення належних умов для відновлення порушеної справедливості, захисту прав і законних інтересів релігійних організацій, утвердження принципів свободи совісті та віросповідної рівності, Кабінетом Міністрів України було прийнято Розпорядження №564-р «Про перспективний план невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій».

На виконання вищевказаних нормативно-правових актів, Свято-Покровському жіночому монастирю було частково безоплатно повернуто у власність комплекс будівель та частково передано у безоплатне користування (позичку) окремі будівлі, які перебували у власності монастиря до 1918 р. (окрім колишньої «Бакалійної лавки 25А»по АДРЕСА_2 НОМЕР_1; колишньої монастирської аптеки по вул. Пимоненко, 8-а та колишньої монастирської странноприймальні по провулку Бехтеревському №12-6).

Відтак, враховуючи вищевикладене, Позивач покликаючись на факт приналежності земельної ділянки розташованої по АДРЕСА_2 НОМЕР_1 (які в ході розгляду справи не були підтверджені належними доказами) Свято-Покровському жіночому монастирю, просить визнати протиправним Наказ від 20.11.1997р. №463- С в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 окремо збудованого гаражу в садибі житлового будинку НОМЕР_1.

Проте така аргументація Позивача, викладена у позовній заяві не носить правового підгрунття та не є правовою підставою для визнання протиправним та скасування спірного наказу, оскільки такі підстави визначаються імперативними приписами чинного законодавства та є вичерпними.

Так, підставами для визнання рішення недійсним (нечинним) є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який прийняв це рішення. При цьому обов'язковою умовою визнання рішення недійсним (нечинним) є також порушення у зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 10, ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97ВР від 21.05.1997 року (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , цим та іншими законами. В силу частини першої ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцева рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Акт місцевої ради це юридична форма результату вираження її волі, тобто офіційний документ, який породжує певні правові наслідки, створює юридичний стан, спрямований на регулювання тих чи інших відносин, має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин та поширює свою чинність на певний час, територію і коло суб'єктів.

Як вбачається із матеріалів справи, Свідоцтво про право власності на гараж було видане на підставі Наказу від 20 листопада 1997 року №463-С, який в свою чергу було видано на підставі Розпорядження КМДА від 02.10.96 № 1563 (ra1563017-96) "Про затвердження тимчасового порядку видачі свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна " прийнятого на виконання Розпорядження КМДА від 03.08.96 р. № 1391 (ra1391017-96) " Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна" та з метою реалізації повноважень місцевих органів державної виконавчої влади, зазначених в Правилах державної реєстрації об'єктів нерухомого майна що знаходяться у власності юридичних і фізичних осіб, затверджених Наказом Державного Комітету України по житлово-комунальному господарству від 13.12.95р. № 56 (z0031-96) та зареєстрованих Мінюстом 19.01.96 р. №31/1056.

Таким чином, Головне управління житлового забезпечення КМДА видало свідоцтво про право власності на гараж, з дотриманням передбаченої законодавством процедури реєстрації права власності на гараж.

Крім того, у відповідності до ч. 2 ст. 120 ЗК України, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Відповідно до ст. 41 Конституції України (254к/96-ВР) ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналізуючи докази у їх сукупності, судом встановлено, що згідно Розпорядження КМДА №979 від 17.05.2002 року (ra0979017-02) «Про уточнення меж історико-культурних заповідників», а також листа Головного управління охорони культурної спадщини КМДА № 277780 від 03.10.2007 року та №442/1 від 18.12.2009 року, саме у 2002 році було закріплено межі, території історико-культурного заповіднику, які зайняті Позивачем, а право власності на оспорювану земельну ділянку, на якій знаходиться гараж у виникло у ОСОБА_2 1997 році.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із меж заявленого позову, системного аналізу норм чинного законодавства України, суд прийшов до висновку про те, що правових підстав для задоволення позову немає.

Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

При цьому суд бере до уваги положення ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Керуючись ст.ст. 11, 128, 158, 161- 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У задоволенні позову Свято -Покровського жіночого монастиря до Головного управління житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування Наказу від 20.11.1997р. №463- С в частині, - відмовити.

постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.