Про визнання рішень та дій протиправними, перерахунок та стягнення заборгованості із невиплаченої одноразової допомоги - Текст документа

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України (далі - Міноборони), Житомирського обласного військового комісаріату (далі - Військкомат) про визнання рішень та дій протиправними, перерахунок та стягнення заборгованості із невиплаченої одноразової допомоги,

У лютому 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними рішення Міноборони від 6 серпня 2009 року та 18 травня 2010 року про призначення йому одноразової грошової допомоги у зв’язку з інвалідністю в сумі 88 931 грн 20 коп. та зобов’язати відповідача перерахувати йому вказану допомогу, визначивши її розмір із урахуванням усіх складових його грошового забезпечення за останньою посадою, та перерахувати її Військкомату для подальшої виплати.

На обґрунтування позову послався на те, що він як інвалід ІІІ групи, а згодом як інвалід II групи, внаслідок захворювання, пов’язаного з проходженням військової служби, відповідно до вимог Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) (далі – Закон № 2011-XII) набув право на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі до п’ятирічного грошового забезпечення, встановленого за останньою посадою. Проте відповідач нарахував йому одноразову грошову допомогу у меншому розмірі відповідно до положень Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов’язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року № 499 (499-2008-п) (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Порядок, постанова № 499 відповідно), який, на думку ОСОБА_1, суперечить указаному Закону (2011-12) .

Корольовський районний суд міста Житомира постановою від 14 липня 2011 року позовні вимоги задовольнив: визнав протиправними рішення Міноборони від 6 серпня 2009 року та 18 травня 2010 року про призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв’язку з інвалідністю в сумі 88 931 грн 20 коп.; зобов’язав Міноборони перерахувати йому одноразову грошову допомогу у зв’язку з інвалідністю, визначивши її розмір із урахуванням усіх складових грошового забезпечення ОСОБА_1 за останньою посадою, та перерахувати невиплачену суму одноразової допомоги Військкомату для подальшої виплати позивачу.

Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 12 січня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20 лютого 2014 року, постанову районного суду скасував та прийняв нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України частини другої статті 9, статті 16 Закону № 2011-XII та положень Порядку (499-2008-п) . На обґрунтування заяви додано копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 січня 2014 року, яка, на думку позивача, підтверджує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню з таких підстав.

У доданій до заяви ухвалі від 16 січня 2014 року, наданій на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що при визначенні розміру одноразової грошової допомоги у зв'язку зі встановленням інвалідності застосуванню підлягає Закон № 2011-ХІІ (2011-12) , а не Порядок, який звужує поняття грошового забезпечення, визначеного частиною другою статті 9 Закону № 2011-ХІІ.

Натомість у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що відповідно до статті 16 Закону № 2011-XII дії відповідача правомірні у зв'язку з тим, що згідно з Порядком (499-2008-п) розмір грошової допомоги позивачу правильно обчислено із посадового окладу, окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно зі статтею 1 Закону № 2011-XII соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

За частиною другою статті 16 зазначеного Закону у разі інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності військовослужбовцю виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.

На виконання цієї статті Закону Кабінет Міністрів України постановою № 499 (499-2008-п) затвердив Порядок (499-2008-п) , згідно з підпунктом 2 пункту 2 якого (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) одноразова грошова допомога виплачується військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби), зокрема інвалідам III групи, у разі настання інвалідності внаслідок виконання обов'язків військової службиу розмірі 48-місячного грошового забезпечення, а інвалідам II групи - у розмірі 54-місячного грошового забезпечення.

Абзацом п'ятим підпункту 4 пункту 2 Порядку (499-2008-п) передбачено, що для військовослужбовців, які перебувають на кадровій військовій службі або проходять військову службу за контрактом, грошове забезпечення визначається за останньою посадою, яку вони займали на день втрати працездатності, а звільнених із служби - на день звільнення виходячи з таких складових: посадовий оклад, оклад за військовим званням, відсоткова надбавка за вислугу років.

Водночас частина друга статті 9 Закону № 2011-XII елементи грошового забезпечення визначає по-іншому: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, виходячи із визначених участині четвертій статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами для визначення складових грошового забезпечення щодо виплати одноразової грошової допомоги слід застосовувати не Порядок, а Закон № 2011-XII (2011-12) , який має вищу юридичну силу.

Аналогічна правова позиція вже була неодноразово висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 12 листопада 2013 року (справа № 21-383а13),28січня 2014 року (справи №№ 21-475а13, 21-477а13), 11 лютого 2014 року (справа№ 21-495а13), 4 березня 2014 року (справа № 21-31а14), 15 квітня 2014 року (справа № 21-78а14).

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що висновок Вищого адміністративного суду України у справі, що розглядається, не ґрунтується на правильному застосуванні ним норм матеріального права, а тому його судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.