Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого Бившевої Л.І.,

суддів: Костенка М.І., Степашка О.І., Усенко Є.А., Шипуліної Т.М.,

розглянувши у попередньому розгляді касаційну скаргу Луцької об’єднаної податкової інспекції

на постанову господарського суду Волинської області від 06 грудня 2006 року

та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 24 квітня 2007 року

у справі № 05/69-2А

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Фірми "Панхім"

до Луцької об’єднаної податкової інспекції

про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення, -

У серпні 2006 року ТОВ Фірма "Панхім" звернулось до суду з позовом до Луцької ОДПІ про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення Луцької ОДПІ № 0000072301/2 від 03 травня 2006 року про визначення податкового зобов’язання по податку на додану вартість на загальну суму 142941,00 грн., у тому числі основний платіж –95294,00 грн., штрафні санкції –47647,00 грн. (в редакції уточнень позовних вимог від 25 жовтня 2006 року).

Постановою господарського суду Волинської області від 06 грудня 2006 року позов задоволено повністю.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 24 квітня 2007 року постанову господарського суду Волинської області від 06 грудня 2006 року залишено без змін.

В касаційній скарзі Луцька ОДПІ, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, що просить скасувати постанову господарського суду Волинської області від 06 грудня 2006 року та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 24 квітня 2007 року, прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги щодо дотримання правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів, враховуючи межі касаційної скарги, дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.

31 січня 2006 року Луцької ОДПІ було проведено невиїзну документальну перевірку ТОВ Фірми "Панхім" з питань взаємовідносин з ТОВ "Логострейд" за період з 01 вересня 2003 року по 30 вересня 2003 року, за результатами якої було складено акт перевірки № 01137. Перевіркою встановлено, що в порушення підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" ТОВ Фірмою "Панхім" зайво віднесений до податкового кредиту податок на додану вартість у сумі 95294,00 грн. при придбанні товарів у ТОВ "Логострейд" (згідно податкових накладних № № 177, 178 від 30.09.2003).

На підставі вказаного акту перевірки Луцькою ОДПІ 09 лютого 2006 року було прийняте податкове повідомлення-рішення № 0000072301/0.

У зв’язку з тим, що ТОВ Фірми "Панхім" в адміністративному порядку оскаржувало вказане податкове повідомлення-рішення, Луцькою ОДПІ було прийнято наступне повідомлення-рішення № 0000072301/2 від 03 травня 2006 року про визначення податкового зобов’язання по податку на додану вартість на загальну суму 142941,00 грн., у тому числі основний платіж –95294,00 грн., штрафні (фінансові) санкції –47647,00 грн., яке є предметом оскарження (згідно заяви про уточнення позовних вимог від 25.10.2006).

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що сума податкового кредиту позивача за вересень 2003 року підтверджена податковою накладною, виписаною платником податку на додану вартість; вартість придбаного товару віднесена до складу валових витрат; сума податку на додану вартість фактично сплачена позивачем у складі ціни придбаного товару

Колегія суддів погоджується з рішеннями судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

В обґрунтування своїх доводів Луцька ОДПІ в касаційній скарзі посилається на недоведеність позивачем надмірної сплати податку на додану вартість до бюджету. Такий висновок контролюючого органу обґрунтований тим, що з березня 2003 року ТОВ "Логострейд" не подавало до державної податкової інспекції документи податкової та фінансової звітності, державна реєстрація ТОВ "Логострейд" скасована рішенням господарського суду міста Києва від 07.07.2005 у справі № 18/279.

Згідно з пунктом 1.7 статті 1 Закону України "Про податок на додану вартість" податковим кредитом є сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (у редакції, що діяла на дату віднесення позивачем до податкового кредиту суми ПДВ у сумах відповідно 73567,50 грн. та 21725,83 грн.) було визначено, що податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Згідно з підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними.

Отже, суди першої та апеляційної інстанції правомірно зробили висновок про те, що Закон України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) на дату здійснення позивачем операцій з придбання нафтопродуктів у ТОВ "Логострейд" визначав два випадки неможливості включення витрат по сплаті податку на додану вартість до податкового кредиту звітного періоду: у разі, коли вартість придбаних товарі не відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) чи основних фондів; у разі не підтвердження витрат по сплаті податку на додану вартість податковим накладними.

Судами попередніх інстанцій правомірно встановлено, що 26 вересня 2003 року між ТОВ Фірмою "Панхім" та ТОВ "Логострейд" було укладено договір купівлі-продажу нафтопродуктів, відповідно до умов якого ТОВ "Логострейд" зобов’язалось відпустити товар позивачу, а останній прийняти цей товар та оплатити його. Фактичне виконання договору підтверджується накладними № РН-0000177 та № РН-000178 від 30 вересня 2003 року на суму 571758,81 в тому числі 95293,13 грн. - ПДВ, відповідач не оспорює факт оплати позивачем вартості товару на користь ТОВ "Логострейд" та правомірність віднесення позивачем до складу валових витрат вартості придбаного позивачем товару.

Суди прийшли до обґрунтованого висновку, що податкові накладні складені у відповідності до вимог підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" та наказу ДПА України "Про затвердження форм податкової накладної, книги обліку придбання та книги обліку продажу товарів (робіт, послуг), порядку їх заповнення" від 30.05.1997 № 165, ТОВ "Логострейд" на момент її складання було зареєстроване органами державної податкової служби у встановленому законодавством порядку як платник податку на додану вартість, що вказує на правомірність видачі ТОВ "Логострейд" податкової накладної. Вказане свідоцтво було анульоване лише 07.07.2005 на підставі рішення господарського суду міста Києва від 07.07.2005 у справі № 18/279. Проте, сам факт скасування державної реєстрації підприємства не тягне за собою недійсність всіх угод, укладених з моменту його державної реєстрації і до моменту виключення з державного реєстру.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що сума податкового кредиту позивача сформована на підставі належним чином оформлених податкових накладних, отриманої від ТОВ "Логострейд", зареєстрованого платником податку на додану вартість на момент видачі вказаних податкових накладних, та що вартість придбаного товару, у складі ціни якого позивачем сплачено ПДВ, правомірно віднесена до складу валових витрат. А тому суди правильно дійшли висновку про правомірність віднесення позивачем у вересні 2003 року до складу податкового кредиту зазначеної суми.

Колегія суддів не погоджується з посиланнями скаржника на порушення судами пункту 1.8 статті 1 Закону України ""Про податок на додану вартість", оскільки спірним у цій справі є питання про право позивач на податковий кредит, а зазначений пункт 1.8 дає лише визначення терміну "бюджетне відшкодування" і не визначає жодних підстав, від яких би залежало право на податковий кредит.

Пунктом 1.8 статті 1 Закону України "Про податок на додану вартість" визначається, що бюджетне відшкодування - це сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв'язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом. Зазначений пункт дає загальне розуміння поняттю "бюджетне відшкодування" і є відсильною нормою, оскільки безпосередньо не встановлює порядок визначення суми бюджетного відшкодування, а відсилає до інших норм цього Закону.

Іншою такою нормою Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) є підпункт 7.7.1 пункту 7.7 статті 7, який у період, до якого відносяться спірні правовідносини, передбачав, що суми податку, що підлягають сплаті до бюджету або відшкодуванню з бюджету, визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов'язань, що виникли у зв'язку з будь-якою поставкою товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду. На підставі підпункту 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 цього ж Закону відшкодуванню платнику податку з Державного бюджету України підлягає сума, яка при її визначенні згідно з підпунктом 7.7.1 має від'ємне значення.

Таким чином, сума бюджетного відшкодування напряму залежить від правильності визначення суми податкових зобов'язань та податкового кредиту, а не навпаки.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи відповідача про те, що позивач не довів факту сплати податку на додану вартість до бюджету.

Відповідно до положень статті 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законодавством (частина 1 статті 19 Конституції України).

Чинне законодавство України, зокрема й Закон України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) не встановлюють обов'язку покупця сплачувати ПДВ ще й до бюджету, коли такий податок не буде сплачений продавцем або іншою особою, з урахуванням суми податку, отриманого від покупця в ціні товару. Відповідно до положень Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) сума податку на додану вартість, що включена до ціни товару, є податковим зобов'язанням продавця товару, і саме продавець товару несе обов'язок по сплаті цього податку до бюджету. У даній справі такий обов'язок покладений податковою інспекцією на позивача, що суперечить вимогам чинного законодавства.

Крім іншого, колегія суддів відзначає, що якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування і має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту (аналогічна позиція викладена у Довідці про вивчення та узагальнення судової практики Вищого адміністративного суду України про відшкодування податку на додану вартість з державного бюджету від 20 жовтня 2006 року).

Наведеним спростовуються доводи касаційної скарги про невідповідність ухвалених у справі судових рішень нормам матеріального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи вищевикладене, касаційна скарга Луцької об’єднаної податкової інспекції підлягає залишенню без задоволення, а постанова господарського суду Волинської області від 06 грудня 2006 року та ухвала Львівського апеляційного господарського суду від 24 квітня 2007 року підлягають залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210, 220, 2201, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія –

Касаційну скаргу Луцької об’єднаної податкової інспекції залишити без задоволення, а постанову господарського суду Волинської області від 06 грудня 2006 року та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 24 квітня 2007 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України за винятковими обставинами протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.