Про скасування рішення - Текст документа

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Сан Марин" (далі - Товариство) до виконавчого комітету Одеської міської ради (далі - Виконком, Міськрада відповідно), треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про скасування рішення,

У квітні 2008 року Товариство звернулося до суду з позовом до Виконкому про скасування рішення Міськради від 22 червня 1994 року № 823 "Про надання земельної ділянки площею 50 кв. м ОСОБА_1 в тимчасове довгострокове користування строком до 25 років для дачного будівництва на території бази відпочинку "Дельфін" (далі - рішення від 22 червня 1994 року № 823).

На обґрунтування позову Товариство зазначило, що чинний у період прийняття спірного рішення Земельний кодекс України (2768-14) не передбачав можливості надання земельної ділянки в тимчасове користування громадянам для дачного будівництва.

Приморський районний суд міста Одеси постановою від 9 червня 2009 року в задоволенні позову відмовив, пославшись при цьому на те, що позивач пропустив строк звернення до суду, передбачений статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - КАС). Оскільки жодних доказів поважності причин пропуску зазначеного строку позивач не надав, суд дійшов висновку про відмову в позові. Крім цього, суд зазначив про відсутність доказів, які б підтверджували факт порушення оспорюваним рішенням прав, свобод та законних інтересів Товариства.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 31 липня 2013 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове, яким позов задовольнив.

Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач вимоги статті 99 КАС не порушив, а належними та допустимими доказами підтверджено, що оспорюваним рішенням відповідача порушені права та законні інтереси Товариства, оскільки дачні будинки збудовані на земельній ділянці, що розташована на території бази відпочинку Товариства, землі якої відносяться до земель рекреаційного призначення.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 листопада 2013 року рішення суду апеляційної інстанції скасував та залишив у силі рішення суду першої інстанції.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Товариство звернулось із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 99, 100 КАС та пункту 4 частини першої статті 268 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - ЦК), просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 14 листопада 2013 року скасувати та прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовити в повному обсязі.

На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права у подібних правовідносинах Товариство додало копії ухвали Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2012 року (К/9991/28236/11) та постанови цього ж суду від 21 вересня 2011 року (K-28253/10), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове правозастосування.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 30 січня 2014 року допустив цю справу до провадження Верховного Суду України.

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява Товариства не підлягає задоволенню, оскільки відсутні підстави, передбачені частиною першою статті 237 КАС.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися виключно з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Зі сталої судової практики застосування статей 235-244 КАС, яка є джерелом права, витікає, що заява про перегляд судового рішення з підстав, встановлених частиною першою статті 237 КАС може бути подана за наявності таких складових: неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права;ухвалення різних за змістом судових рішень;спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Під неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм матеріального права необхідно розуміти, зокрема:

різне тлумачення змісту і сутності правових норм, на підставі якого зроблено висновок про різний зміст суб'єктивних прав і обов'язків учасників відповідних правовідносин, у тому числі про наявність та обсяг прав і/або обов'язків осіб, які беруть участь у справі;

різне застосування правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням ієрархії цих правових норм, а також дії норм у часі, просторі та за колом осіб, тобто різне незастосування закону, який підлягав застосуванню;

різне визначення предмета регулювання правових норм, зокрема застосування різних правових норм для регулювання одних і тих самих відносин або поширення дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосування цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню;

різне застосування правил аналогії права чи закону в подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У рішеннях суду касаційної інстанції, які надані на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, та постанові цього суду у справі, що розглядається, обставини, які формують зміст правовідносин та впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними.

Так, у справі, що розглядається, позивач, який придбав об'єкт нерухомості у 2004 році, заявив вимогу про визнання незаконним рішення від 22 червня 1994 року № 823, яким із землекористування бази відпочинку "Дельфін" Одеського станко-будівельного виробничого об'єднання вилучено земельну ділянку площею 50 кв. м та надано ОСОБА_1 в тимчасове довгострокове користування строком до 25 років для ведення дачного будівництва.

У порівнюваних же рішеннях [ухвала Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2012 року (К/9991/28236/11) та постанова цього ж суду від 21 вересня 2011 року (K-28253/10)]позивачі були власниками нерухомості на момент прийняття оспорюваних актів. Наведена обставина свідчить про можливість різного тлумачення норми матеріального права, оскільки відповідно до пункту 4 частини першої статті 268 ЦК позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI (4176-17) "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" пункт 4 частини першої виключено із статті 268 ЦК.

При цьому колегією суддів приймається до уваги те, що суд першої інстанції, рішення якого залишено без змін у справі, яка розглядається, відмовляючи в позові, виходив із того, що позивач не довів, що його право, яке виникло у 2004 році, порушено оспорюваним актом - рішенням Міськради від 22 червня 1994 року № 823 "Про надання земельної ділянки площею 50 кв. м ОСОБА_1 в тимчасове довгострокове користування строком до 25 років для дачного будівництва на території бази відпочинку "Дельфін".

Крім того, редакції статті 100 КАС у одному з порівнюваних рішень (ухвала Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2012 року (К/9991/28236/11)) та у тому, що переглядається Верховним Судом України, відмінні, тобто має місце неоднакове правове регулювання спірних відносин.

Таким чином, ухвала Вищого адміністративного суду України від 14 листопада 2013 року, про перегляд якої подана заява, та додані до заяви рішення цього суду прийняті за різних фактичних обставин справ, встановлених судами, що не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Згідно з частиною першою статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України