2а-11536/09/2670 Про скасування податкових повідомлень у частині визначення суми податкового зобов’язання зі сплати мита та штрафних санкцій - 08.02.2010 Прийняття

Товариство з обмеженою відповідальністю "Продсервіс"звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Київської регіональної митниці про скасування податкового повідомлення форми "Р"від 17.06.2009 р. № 15 про сплату податкового зобов’язання за платежем: мито на товари, що ввозяться на територію України суб’єктами підприємницької діяльності, в частині нарахування податкового зобов’язання у сумі 10065,15 грн. та штрафних санкцій на нього, та скасувати податкове повідомлення форми "Р"митниці від 17.06.2009 р. № 16 про сплату податкового зобов’язання за платежем: податок на додану вартість з товарів, увезених на територію України суб’єктами підприємницької діяльності, в частині нарахування податкового зобов’язання у сумі 286 914,16 грн. та штрафних санкцій на нього.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач вказує на безпідставність донарахування ввізного мита та податку на додану вартість, у зв’язку з декларуванням недостовірних даних про понесені транспортні витрати в період з 03.03.2006 р. по 03.03.2009 р. Позивач зазначає про декларування ним достовірних даних про транспортні витрати, а отже, про правильне визначення ним митної вартості товарів під час заповнення митних декларацій, що було перевірено митницею та підтверджено штампом "під митним контролем"на митних деклараціях. Декларування транспортних витрат відбувалося на підставі довідок перевізників, які містили достовірні дані про транспортні витрати, понесені позивачем. Довідки перевізників приймалися митницею, додаткових документів для підтвердження транспортних витрат митницею не вимагалося.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував, посилаючись на правильність донарахування позивачу митних платежів, у зв’язку з тим, що позивач, задекларував транспортні витрати не в повному обсязі, занизив митну вартість товарів, що призвело до сплати ввізного мита та податку на додану вартість в меншому розмірі.

Представник третьої особи підтримав позицію відповідача, у задоволенні адміністративного позову просив відмовити, так як позивачем було порушено ряд нормативно-правових актів, що призвело до несплати належних митних платежів у сумі 319415,17 грн., в т.ч. 10131,01 грн. –ввізного мита та 309284,16 грн. –податку на додану вартість, у зв’язку з чим митницею цілком правомірно було винесено на адресу позивача податкові повідомлення форми "Р".

Проаналізувавши матеріали справи та пояснення учасників судового процесу, суд приходить до наступних висновків.

Пред`явлені позовні вимоги про скасування податкового повідомлення форми "Р"від 17.06.2009 р. № 15 про сплату податкового зобов’язання за платежем: мито на товари, що ввозяться на територію України суб’єктами підприємницької діяльності, в частині нарахування податкового зобов’язання у сумі 10065,15 грн. та штрафних санкцій на нього, та скасувати податкове повідомлення форми "Р"митниці від 17.06.2009 р. № 16 про сплату податкового зобов’язання за платежем: податок на додану вартість з товарів, увезених на територію України суб’єктами підприємницької діяльності, в частині нарахування податкового зобов’язання у сумі 286 914,16 грн. та штрафних санкцій на нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 104 Кодексу адміністративного судочинства України особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно –правових відносин, має право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом.

Згідно ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Отже, згідно з вищенаведеними нормами права, позивач має право звернутись до адміністративного суду з позовом лише у разі, якщо він вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб’єкта владних повноважень) порушено його права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

17 червня 2009 року відповідачем прийняті податкове повідомлення форми "Р"№ 15 та податкове повідомлення форми "Р"№ 16.

Податковим повідомленням № 15 відповідач повідомив позивача про визначення останньому податкового зобов’язання (з врахування штрафних санкцій) за платежем мито на товари, що ввозяться на територію України суб’єктами підприємницької діяльності у сумі 15 196, 51 грн.

Податковим повідомленням № 16 відповідач повідомив позивача про визначення останньому податкового зобов’язання (з врахування штрафних санкцій) за платежем податок на додану вартість з товарів, увезених на територію України суб’єктами підприємницької діяльності, у сумі 463 537, 16 грн.

Спірні податкові повідомлення прийняті на підставі Акту перевірки дотримання Товариством з обмеженою відповідальністю "Продсервіс"законодавства України з питань митної справи за період з 03.03.2006 по 03.03.2009 року, за № 0006/9/130000000/0024934992 від 30 квітня 2009 року, який складений Департаментом аналітичної роботи та інформаційного моніторингу Державної митної служби України (далі –Акт перевірки).

26.06.2009 р. позивач частково, не погоджуючись з податковими повідомленнями № 15 та № 16 звернувся з відповідними скаргами до Київської регіональної митниці.

Однак, позивач отримав рішення митного органу від 13.07.2009 р. № 35/2-15/7378, яким спірні податкові повідомлення залишені без змін, а скарги позивача без задоволення.

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, позивач оскаржив останні до Державної митної служби України.

05.08.2009 р. Державна митна служба України прийняла рішення № 11/3-10.15/7473, згідно якого податкові повідомлення № 15 та № 16 залишено без змін, а скарги позивача без задоволення.

Після вказаної процедури адміністративного оскарження та не погодившись з рішеннями митних органів, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Судом встановлено, що у березні 2009 року Департаментом аналітичної роботи та інформаційного моніторингу Державної митної служби України проведено позапланову виїзну документальну перевірку стану дотримання позивачем законодавства України з питань митної справи за період з 03.03.2006 р. по 03.03.2009 р. За результатами перевірки складено акт № 0006/9/130000000/0024934992 від 30 квітня 2009 року, в якому зафіксовано два види правопорушень, які, на думку перевіряючих, були допущені позивачем, а саме: декларування в ДМВ та ВМД недостовірних відомостей про понесені позивачем транспортні витрати (такий висновок був зроблений в результаті співставлення відповідних сум витрат на транспортування, задекларованих в ДМВ та ВМД, з фактично сплаченими Позивачем сумами грошових коштів, що відображені в рахунках й актах виконаних робіт перевізників та експедиторів) та недекларування у ДМВ та ВМД витрат понесених позивачем на страхування товарів при митному оформленні останніх.

В акті визначено суми ввізного мита та податку на додану вартість, що були недоплачені позивачем в результаті порушень митного законодавства, які виявлено під час перевірки.

Згадані суми відображено в податковому повідомленні № 15 (ввізне мито) та податковому повідомленні № 16 (податок на додану вартість).

Суд встановив, що позивач погоджується з тим, що ним не декларувалися витрати понесені на страхування товарів при митному оформленні останніх, в підтвердження чого додає докази сплати (платіжні доручення) донарахованих у зв’язку з цим ввізного мита у сумі 65, 86 грн. і штрафних санкцій на нього у сумі 32,93 грн., а також податку на додану вартість у сумі 22 370 грн. та штрафних санкцій на нього у сумі 11185 грн.

Судом встановлено, що в податкових повідомленнях № 15 та № 16 містяться загальні суми податкових зобов’язань з урахуванням штрафних санкцій, що визначені по двох видах правопорушення, одне з яких визнане позивачем, тому останній оскаржує такі податкові повідомлення лише в частині нарахування ввізного мита у сумі 10 065, 15 грн., податку на додану вартість у сумі 286 914, 16 грн. та відповідних штрафних санкцій за декларування в ДМВ та ВМД недостовірних відомостей про понесені позивачем транспортні витрати.

Як вбачається з Акту перевірки, при проведенні останньої вивчалися такі документи позивача за період з 03.03.2006 р. по 03.03.2009 р.: вантажно-митні декларації з комплектом документів, поданих до митного контролю при здійсненні митного оформлення ввезених на митну територію України товарів; договори про надання транспортних (транспортно-експедиційних послуг) з доставки імпортованих позивачем товарів; рахунки перевізників (експедиторів) на оплату позивачем наданих (організованих) послуг з перевезень імпортованих товарів; підписані в двосторонньому порядку акти виконаних робіт (наданих послуг) між Позивачем та перевізниками (експедиторами) про надані (організовані) послуги з міжнародних перевезень імпортованих товарів; Генеральний договір 0701_028 страхування майна, що транспортується (вантажів) від 01.08.2003 р., укладений між позивачем та ЗАТ СК "Укрнафтатранс"; фінансові та банківські документи позивача по оплаті придбаних у іноземних постачальників товарів, а також наданих перевізниками (експедиторами) транспортних (транспортно-експедиторських) послуг з їх доставки на митну територію України.

Судом встановлено, що позивач, здійснюючи свою господарську діяльність, проводить закупівлю товарів у іноземних суб’єктів господарювання на підставі укладених зовнішньоекономічних договорів. Закупівля товарів у іноземних суб’єктів господарювання проводилася позивачем і в період з 03.03.2006 р. по 03.03.2009 р., тобто в період за який проводилася перевірка.

Транспортування імпортованих позивачем товарів на територію України здійснювалося ТОВ "Горизонт –СМ", ФОП ОСОБА_2, ПП ОСОБА_1 та АТ S. A" з якими укладено відповідні договори про надання транспортно-експедиційних послуг.

Постачання імпортованих товарів здійснювалося на умовах EXW (франко-завод) та FCA (франко-перевізник) відповідно до Офіційних правил Міжнародної торгової палати (ІНКОТЕРМС). При цьому, термін "франко-завод"означає, що продавець вважається таким, що виконав свої зобов’язання щодо поставки, в момент, коли він надав товар у розпорядження покупця на площах свого підприємства чи в іншому названому місці (наприклад, на заводі, фабриці, складі і т. ін.) без здійснення митного очищення товару для експорту та завантаження його на будь-який приймаючий транспортний засіб. Термін "франко-перевізник"означає, що продавець здійснює поставку товару, який пройшов митне очищення для експорту, шляхом передання призначеному покупцем перевізнику у названому місці. Таким чином, ці терміни покладають на покупця, яким є Позивач, всі ризики загибелі товару, транспортні витрати та митні збори.

Абзацом 1 п. 4.3. ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість"визначено, що для товарів, які імпортуються на митну територію України платниками податку, базою оподаткування є договірна (контрактова) вартість таких товарів, але не менша митної вартості, зазначеної у ввізній митній декларації з урахуванням витрат на транспортування, навантаження, розвантаження, перевантаження та страхування до пункту перетину митного кордону України, сплати брокерських, агентських, комісійних та інших видів винагород, пов’язаних з імпортом таких товарів, плати за використання об’єктів інтелектуальної власності, що належить до таких товарів, акцизних зборів, ввізного мита, а також інших податків, зборів (обов’язкових платежів) за винятком податку на додану вартість, що включаються у ціну товарів (робіт, послуг) згідно з законами України з питань оподаткування.

Відповідно до ст. 259 Митного кодексу України, митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є їх ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, обчислена відповідно до положень цього Кодексу.

Статтею 267 Митного кодексу України встановлено метод визначення митної вартості товарів за ціною договору щодо товарів, які імпортуються (вартість операції). Під митною вартістю за ціною договору щодо товарів, які імпортуються, є вартість операції, тобто ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за товари, якщо вони продаються на експорт в Україну, скоригована в разі потреби відповідно до частини другої цієї статті. Ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, - це загальна сума всіх платежів, які були здійснені або які повинні бути здійснені покупцем оцінюваних товарів на користь продавця та/або на користь продавця через третіх осіб, та/або на пов'язаних з продавцем осіб. Такі платежі можуть бути здійснені прямо або опосередковано шляхом переказу грошей, акредитиву, інкасування або за допомогою інших розрахунків (вексель, передача цінних документів тощо). Термін "ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті" стосується тільки ціни оцінюваних товарів. Дивіденди або інші платежі покупця на користь продавця, не пов'язані з оцінюваними товарами, не є частиною митної вартості. Додавання до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, згідно з цією статтею робляться лише на основі об'єктивних даних, що підтверджуються документально та піддаються обчисленню.

Відповідно до ч. 2 ст. 267 Митного кодексу України, при визначенні митної вартості до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за оцінювані товари, додаються подальші витрати, якщо вони не включені до ціни товару, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, зокрема: витрати на транспортування оцінюваних товарів до аеропорту, порту або іншого місця ввезення на митну територію України; витрати на завантаження, розвантаження та обробку оцінюваних товарів, пов’язані з їх транспортуванням до аеропорту, порту або іншого місця ввезення на митну територію України; витрати на страхування цих товарів тощо.

Разом з тим, ч. 3 ст. 267 Митного кодексу України встановлено, що витрати на транспортування товару після його ввезення на митну територію України не включається до митної вартості за умови виділення їх з ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за оцінювані товари, які документально підтверджено та які підлягають обчисленню.

Отже, до митної вартості товарів, яка визначена за ціною договору щодо товарів, які імпортуються, відноситься договірна вартість таких товарів зазначена з урахуванням витрат на транспортування, навантаження, розвантаження, перевантаження та страхування до пункту перетину митного кордону України.

З матеріалів справи вбачається, що позивач визначав митну вартість товарів, які імпортував до України, з урахуванням транспортних витрат до митного кордону України. При цьому, вартість транспортних витрат, які включено до митної вартості товарів, є меншою ніж фактично сплачена згідно рахунків перевізників, оскільки в рахунках та актах виконаних робіт на підставі яких позивачем проведена фактична оплата, з загальної вартості транспортних послуг не виділена вартість транспортних послуг до митної території України.

При розгляді справи встановлено, що декларування позивачем транспортних витрат до митної території України, здійснювалося шляхом надіслання перевізниками (експедиторами), які в кожному окремому випадку здійснювали транспортування товару, митним брокерам довідок про вартість транспортування товарів до митної території України, які є необхідними документами для визначення митної вартості товарів і без яких неможливе митне оформлення останніх. Даний факт не заперечується відповідачем та третьою особою.

В матеріалах справи наявні копії довідок перевізників та експедиторів про вартість транспортування товарів до митного кордону України, які надавалися останніми митним брокерам та входять до комплекту документів ВМД по яким здійснювалося митне оформлення товарів. В матеріалах справи наявні також, відповіді перевізників (експедиторів), що здійснювали перевезення товарів позивача, з яких випливає, що витрати на транспортування товарів до митної території України, які були оплачені позивачем по виставлених рахунках та актах виконаних робіт, збігаються з задекларованими по ВМД. В додатках до актів виконаних робіт, що наявні в матеріалах справи, існує розподіл вартості наданих транспортних послуг на складові.

Судом встановлено, що всі товари, які були імпортовані позивачем з 03.03.2006 р. по 03.03.2009 р., пройшли митне оформлення, яке згідно з ст. 72 Митного кодексу України розпочинається після подання митному органу митної декларації, а також усіх необхідних документів для здійснення митного контролю та оформлення документів, відомостей щодо товарів і транспортних засобів, які підлягають митному оформленню.

Відповідно до ст. 86 Митного кодексу України, митна декларація приймається митним органом, якщо встановлено, що в ній містяться всі необхідні відомості і до неї додано всі необхідні документи.

Згідно п. 5 Положення про вантажну митну декларацію, яка затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 09.06.1997 р. № 574 (574-97-п) , достовірність зазначених декларантом відомостей у ВМД, яка заповнена згідно з діючими правилами та засвідчена ним у встановленому порядку, закріплюється одним з видів митного забезпечення (штамп "Під митним контролем") на всіх аркушах ВМД та реєстраційним номером, а також реєстрацією ВМД у журналі обліку вантажних митних декларацій. ВМД, за якими товари імпортувалися позивачем на територію України, були прийняті митним органами, а достовірність відомостей зазначених в них, у тому числі щодо митної вартості товарів, що визначалася з врахуванням транспортних витрат, закріплювалася штампом "Під митним контролем"на всіх аркушах ВМД та реєстраційним номером, а також реєстрацією ВМД у відповідному журналі обліку.

Відповідно до п. 17 Переліку документів, необхідних для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, який затверджений Постановою Кабміну від 01.02.2006 р. № 80, документами, обов’язковими для подання до митних органів, є документи, що використовуються для визначення митної вартості товарів.

Таким чином, наявність в додатках до ВМД довідки перевізників про вартість транспортування товарів позивача до митного кордону України, підтверджує дотримання вимог законодавства зі сторони позивача.

Відповідно до Постанов Уряду від 28.08.2003 р. № 1375 (1375-2003-п) "Про затвердження порядку декларування митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон України"(була чинною на момент здійснення митного оформлення товарів) та від 20.12.2006 р. № 1766 (1766-2006-п) "Про затвердження Порядку декларування митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, та подання відомостей про їх підтвердження", для підтвердження митної вартості товарів на вимогу митного органу декларант зобов'язаний подати додаткові документи.

Зауваження третьої особи стосовно того, що довідки перевізників (експедиторів) не можуть подаватися на підтвердження транспортних витрат, не підтримується судом, оскільки такі довідки були прийняті відповідальними інспекторами митниці при митному оформленні товарів, як такі, що належним чином підтверджують транспортні витрати. Додаткових документів для підтвердження митної вартості товарів в частині правильності декларування вартості транспортних витрат, інспекторами митниці не вимагалося.

Відповідачем та третьою особою заперечується, як належний доказ, додатки до актів виконаних робіт в яких відбувається розподіл транспортних витрат на складові (транспортні витрати до митного кордону України, транспортні витрати на транспортування товарів по митній території України), проте суду не надано, добутих у визначений процесуальним законодавством спосіб, доказів підробки вказаних документів або складання фіктивних документів на конкретизацію здійснених позивачем господарських операцій.

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про ціни і ціноутворення", в народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи.

Статтею 11 вказаного Закону встановлено, що при здійсненні експортних та імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоторговельного посередника в розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку. До загальних принципів підприємницької діяльності, визначених законодавством України, відноситься принцип свободи підприємницької діяльності у межах, визначених законом.

Таким чином, позивач вправі на власний розсуд узгодити з своїми контрагентами –перевізниками (експедиторами) вартість транспортних послуг до митної території України та по митній території України, що ним і було здійснено.

Тому, судом не береться до уваги зауваження третьої особи стосовно того, що в деяких випадках, вартість транспортних послуг до митної території України в декілька разів менша ніж вартість транспортування товару по митній території України, при тому, що відстань від пункту відправлення за кордоном перевищує відстань після кордону України до пункту призначення на території України.

Відповідно до п. 17.1. ст. 17 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", штрафні санкції за порушення податкового законодавства накладаються на платника податків у розмірах, визначених цією статтею, крім штрафних санкцій за порушення валютного законодавства, що встановлюються окремим законодавством.

Відповідно до п.п. 17.1.3. п. 17.1. ст. 17 згаданого Закону, у разі коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов'язання платника податків за підставами, викладеними у підпункті "б"підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 цього Закону, такий платник податків зобов'язаний сплатити штраф у розмірі десяти відсотків від суми недоплати (заниження суми податкового зобов'язання) за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше п'ятдесяти відсотків такої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.

Суд визнає, що позивачем декларувалися дійсні витрати на транспортування товарів, тому заниження митної вартості товарів, а отже, недоплати ввізного мита та податку на додану вартість не відбулося. У зв’язку з цим, відсутні порушення позивачем норм митного та податкового законодавства, тому застосування до нього штрафних санкцій, що визначені в оскаржуваних податкових повідомленнях є необґрунтованим.

З огляду на вище наведене, суд приходить до висновку, що відповідачем безпідставно було винесено оскаржувані податкові повідомлення форми "Р", що в свою чергу призвело до порушень прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Акт державного чи іншого органу –це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, тому у адміністративного суду немає правових підстав для задоволення позову.

Враховуючи, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними конкретними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування, суд прийшов до висновку, що в позовній заяві наведені обставини, які підтверджуються достатніми доказами, які свідчать про обґрунтованість позовних вимог. Докази, подані позивачем підтверджують обставини, на які позивач посилається на їх обґрунтування.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів (ст. 69 КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Доказів, які б спростовували доводи позивача, відповідач суду не надав.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В супереч наведеним вимогам, відповідач як суб’єкт владних повноважень не довів правомірності прийнятих ним рішень.

Згідно ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача належить задовольнити, а саме необхідно скасувати податкові повідомлення форми "Р"Київської регіональної митниці від 17.06.2009 р. № 15 про сплату податкового зобов’язання за платежем: мито на товари, що ввозяться на територію України суб’єктами підприємницької діяльності, в частині нарахування податкового зобов’язання у сумі 10065,15 грн. та штрафних санкцій на нього, та від 17.06.2009 р. № 16 про сплату податкового зобов’язання за платежем: податок на додану вартість з товарів, увезених на територію України суб’єктами підприємницької діяльності, в частині нарахування податкового зобов’язання у сумі 286 914,16 грн. та штрафних санкцій на нього.

Частиною 1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачається, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати стягненню з Державного бюджету України.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 17, 94, 158, 162, 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва –

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Скасувати податкове повідомлення форми "Р" Київської регіональної митниці від 17.06.2009 р. № 15 про сплату податкового зобов’язання за платежем: мито на товари, що ввозяться на територію України суб’єктами підприємницької діяльності, в частині нарахування податкового зобов’язання у сумі 10065,15 грн. та штрафних санкцій на нього, та скасувати податкове повідомлення форми "Р" Київської регіональної митниці від 17.06.2009 р. № 16 про сплату податкового зобов’язання за платежем: податок на додану вартість з товарів, увезених на територію України суб’єктами підприємницької діяльності, в частині нарахування податкового зобов’язання у сумі 286 914,16 грн. та штрафних санкцій на нього.

3. Судові витрати у сумі 3 грн. 40 коп. присудити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Продсервіс"за рахунок Державного бюджету України.

постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складання в повному обсязі за правилами, встановленими ст. ст. 185- 187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.