Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Бутенка В.І.,

Сороки М.О.,

Штульмана І.В.,

Лиски Т.О.,

Панченка О.І.,

при секретарі Єрко С.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до державного підприємства "Антрацит" (далі – ДП "Антрацит"), третя особа – Антрацитівська міська рада, про стягнення 160 619 грн. 04коп.,

Луганське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з позовом до ДП "Антрацит", третя сторона – Антрацитівська міська рада, про стягнення 160 619 грн. 04 коп. В обґрунтування заявлених вимог посилалось на те, що шахтою "Партизанська" - структурним підрозділом ДП "Антрацит", не було створено робочі місця для інвалідів у 2001 -2003 роках, тому просив стягнути штрафні санкції в зазначеній вище сумі.

Рішенням господарського суду Луганської області від 21 червня 2005 року, залишеним без змін постановою Луганського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2006 року, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 6 грудня 2005 року рішення господарського суду Луганської області від 21 червня 2005 року і постанову Луганського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2006 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постановою Верховного Суду України від 21 лютого 2006 року постанову Вищого господарського суду України від 6 грудня 2005 року скасовано, а справу направлено до Вищого господарського суду України для виконання вимог Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства (2747-15) .

Ухвалою Вищого господарського суду України від 13 березня 2006 року касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів разом із справою направлено до Вищого адміністративного суду України.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просить судові рішення скасувати та постановити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі – Закон), для підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік – у кількості одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом.

Частиною першою ст. 20 Закону передбачено, що підприємства (об’єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої-річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об’єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Відмовляючи у задоволенні позову суди виходили з того, що відповідно до ч.1 ст.18 Закону працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Тому суд дійшов висновку, що обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком проводити підбір та працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов’язок покладено на органи працевлаштування, перелічені в ч. 1 ст. 18 Закону.

Згідно ч. 2 ст. 18 Закону підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Частина 3 ст. 18 Закону передбачає, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У зв’язку з тим, що більшість посад на підприємстві пов’язані з важкими умовами праці, суд дійшов висновку, що при визначенні нормативу для працевлаштування інвалідів на підприємстві слід враховувати лише ту кількість робочих місць, які не пов’язанні з шкідливими, важкими та небезпечними умовами праці, що визначаються в порядку, встановленому Законом України "Про охорону праці" (2694-12) та іншим законодавством України.

При цьому, суди дійшли різних висновків щодо фактичної кількості робочих місць для інвалідів, що створені та введені в дію підприємством. Так, суд першої інстанції визнав, що підприємство працевлаштувало у 2001 році 43 інваліда, у 2002 році – 34, у 2003 році – 32, тоді як апеляційний суд зазначив, що у 2001 році підприємство працевлаштувало 44 інваліда, у 2002 році – 33, а у 2003 році – 30. Визначення уповноваженим органом з дотримання встановленого порядку нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів та доведення його до підприємства є обов’язковою умовою, відсутність якої унеможливлює покладення на підприємство відповідальності, передбаченої ст. 20 Закону України.

Відповідно до п.5 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995р. за № 314 (314-95-п) (із змінами від 10.01.2002 р.) (далі – Положення) підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Пунктом 14 Положення визначено, що підприємства, зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів, інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні місця та вакантні посади на яких може використовуватися праця інвалідів, розробляють і затверджують інструкцію про робоче місце інваліда.

Згідно ч.1 ст. 18 Закону, працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Крім того, відповідно до п.10 Положення працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Міністерства соціального захисту, місцевими радами, суспільними організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров’я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Відповідно до п.3 Положення робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представника МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування інваліда. Наказом Державного комітету статистики № 244 від 06.07.1998 р. (z0464-98) затверджена форма статистичної звітності № 3-ПН "Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад)", яка подається підприємствами, установами та організаціями щомісячно на адресу державної служби зайнятості.

За ст. 19 Закону керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій, незалежно від форми власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому Законом порядку.

При цьому, судами не з’ясовано, чи розроблялися підприємством заходи щодо створення робочих місць для інвалідів; які дії для створення таких робочих місць фактично здійснено відповідачем; яку кількість робочих місць для інвалідів у 2001-2003 р. р. мав створити відповідач і яку кількість таких місць ним фактично створено з урахуванням тривалості роботи інвалідів на підприємстві протягом кожного зі звітних періодів; чи інформувало підприємство державну службу зайнятості та інші уповноважені органи про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) саме для працевлаштування інвалідів та чи надавало звітність за формою № 3-ПН з 2001 по 2003 р. р.; які заходи вживалися органами, визначеними в статті 18 Закону № 875 щодо працевлаштування інвалідів на робочі місця до підприємства; з яких причин не направлялися інваліди для працевлаштування до відповідача; з яких причин підприємством не виконано норматив зі створення робочих місць для інвалідів, якщо невиконання мало місце.

Відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

З огляду на те, що суди першої і апеляційної інстанції допустили порушення норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень, ці судові рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 КАС України суд,

Касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задовольнити частково.

Рішення господарського суду Луганської області від 21 червня 2005 року і постанову Луганського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2006 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, окрім як з підстав, у строк та у порядку, визначених ст.ст. 237- 239 КАС України.