Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Арсірія Р.О. при секретарі судового засідання Поліщук О.А. вирішив адміністративну справу

Представники:

Справу передано на новий розгляд, відповідно до Ухвали Вищого адміністративного суду України від 28.10.2008, відповідно до якої постанову Господарського суду міста Києва від 13.03.2006 та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 10.10.2006 по справі № 46/43-А було скасовано, а справу № 46\43-А передано на новий розгляд до адміністративного суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції звертав увагу на те, що судами попередніх інстанцій не було досліджено чи не була спрямована оспорювана угода на порушення публічного порядку, а саме на неправомірне одержання коштів із державного бюджету, про що б могли свідчити несплата податку на додану вартість відповідачем-2 та віднесення до податкового кредиту сплачених в ціні товару сум цього податку покупцем. При цьому суду рекомендовано звернути увагу на те, що формування податкового кредиту і податкових зобов’язань з податку на додану вартість є обґрунтованим лише при встановленні факту реального здійснення господарської операції та дійсності взятих зобов’язань.

Суд також звернув увагу на те, що вимоги про визнання недійсною угоди, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства не може бути предметом позову, а встановлення факту порушення угодою публічного порядку може бути підставою для застосування адміністративно-господарських санкцій, зокрема, конфіскації.

Також суд касаційної інстанції зауважив про те, що суди попередніх інстанцій не дослідили застосування санкцій, передбачених ст. 208 Господарського кодексу України з урахуванням положень ст. 250 Господарського кодексу України щодо строків застосування санкцій.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.02.2009 справу № 46/43-А було прийнято до розгляду та призначено судове засідання на 09.04.09.

За результатами розгляду документів і матеріалів поданих сторонами, пояснень їхніх представників, Окружний адміністративний суд м. Києва, встановив:

06.10.2004 ПП "Укрвторресурс"- відповідач-1 уклав Договір № 06/10 з ПП "Українські ресурси"- відповідач-2, за яким відповідач-2 як продавець зобов’язувався поставити, а відповідач-1 як покупець прийняти і оплатити лом чорних металів, за договірними цінами, що визначені в Додатках, які є невід’ємною частиною цього Договору.

На виконання умов спірного договору відповідачем-1 31.12.2004 та 31.01.2005 було виписано податкову накладну на суму відповідно 1033294,53 грн., в т.ч. ПДВ –171 632,42 грн. та на 670 000,00 грн., в т.ч. ПДВ –111 666,67 грн. за поставлений відповідачем-2 товар.

Як вбачається з копії Картки рахунку: 631: Контрагенти: Українські ресурси за 01.12.2004 -31.01.2005 на рахунок відповідача надходили кошти за спірним Договором.

20.10.2005 позивач, провівши планову документальну перевірку дотримання вимог податкового та валютного законодавства відповідачем-1 (ПП "Укрвтроресурс"), встановив, що контрагент відповідача-1 –відповідач-2 (ПП "Українські ресурси") було знято з обліку в СДПІ у Приморському районі міста Одеса за рішенням Господарського суду Одеської області № 30/83-05-2539 від 31.05.2005. Крім того, перевіркою від 01.02.2005 та 16.02.2005 було встановлено, що відповідач-2 за юридичною адресою не знаходиться, а його фактичне місцезнаходження невідоме.

Також позивачем на підставі листа ДПА в Одеській області від 12.10.2005 № 17672/29-0013 було встановлено, що прокуратурою Суворовського району м. Одеси порушена кримінальна справа № 06020050006 за ознаками злочинів, передбачених ч.1 ст. 205 т ч.1 ст. 358 Кримінального кодексу України.

Все вищевикладене дало позивачу підстави вважати, що спірний Договір був укладений з порушенням ст. 181 Господарського кодексу України, а також що відповідач-1 в порушення п.п.7.4.1 п.7.4, п.п. 7.7.5 п.7.5 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"включено до податкового кредиту суму податку на додану вартість, за податковими накладними, яка не сплачена до бюджету.

Таким чином, позивач вважає, що спірний договір має бути визнаний недійсним та просить суд зобов’язати відповідача-2 повернути на розрахунковий рахунок відповідача-1 кошти, отримані за договором № 06/10 від 06.10.2004 у сумі 1 703 294,53 грн., а з відповідача-1 стягнути грошові кошти в сумі 1 703 294,53 грн. на користь держави.

Під час розгляду справи позивач подав суду заяву про уточнення позовних вимог, в якій просив стягнути в доход держави кошти, одержані за договором № 06/10 від 06.10.2004, вчиненим з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства у зв’язку з його нікчемністю: - з відповідача-1 в доход Державного бюджету вартість товару в сумі 1 703 294,53 грн. отриманого за спірним договором; з відповідача-2 в доход Державного бюджету суму в розмірі 1 703 294,53 грн., отриману за спірним договором.

Позивачем повторно було подано уточнення позовних вимог від 19.05.09, відповідно до яких він просив суд зобов’язати відповідача-2 повернути відповідачу-1 грошові кошти у сумі 1 703 294,52 грн., отримані за договором № 06/10 від 06.10.2004, який вчинено відповідачем-2 з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, а отже є нікчемним, та стягнути з відповідача-2 в доход державного бюджету України вартість товарно-матеріальних цінностей, отриманих по договору № 06/10 від 06.10.2004 на суму 1 703 294,53 грн.

Представник відповідача-1 надав суду пояснення по справі, в яких зазначив, що позивачем не доведено наявності умислу під час укладання спірного договору, а також зазначив, що санкції, передбачені ст. 208 Господарського кодексу України застосовуються не за порушення податкового законодавства, а за наявність умислу під час укладання угоди.

Представник відповідача-2 в судове засідання не прибув, відзиву на позов не надав.

Уважно дослідивши наявні у справі докази та заслухавши пояснення сторін по справі, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими.

Відповідно до ч.7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

У той же час право податкових органів на звернення до суду пов’язано не з укладанням правочинів суб’єктами господарювання взагалі, а у зв’язку зі стягненням у доход держави за осопорюваними угодами отриманих коштів як спосіб реалізації адміністративно-господарських санкцій.

Відповідно до ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов’язання пов’язує з наступним:

1) невідповідністю його змісту вимогам закону;

2) наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства;

3) укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності).

Позивач, посилаючись на постанову Голосіївського районного суду в м. Києві, вважає, що спірний договір укладений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Для прийняття рішення зі спору позивач має доводити наявність специфічної мети, а саме пояснити та довести, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також умисну вину сторін (сторони).

У своєму позові, так само як і в наданих під час судового розгляду поясненнях, позивач не надав суду доказів що відповідач-2, укладаючи спірний правочин, керувався завідомо суперечною інтересам держави і суспільства метою та, в чому саме мала прояв така завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета.

В той же час, само по собі порушення податкового законодавства тягне за собою застосування відповідних адміністративно-господарських санкцій до осіб, що допустили таке порушення.

Позивач також посилається на те, що відповідач-2 на підставі судового рішення був знятий з податкового обліку та не знаходиться за юридичною адресою.

Відповідно до ч.4 ст. 87 Цивільного кодексу України юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Зняття юридичної особи з податкового обліку не може свідчити про відсутність власне юридичної особи. Позивачем не надано суду доказів скасування реєстрації відповідача-2, а також наявності відповідного запису в Єдиному державному реєстрі на момент укладення відповідачами по справі спірного правочину.

Позивач, крім того, не надав доказів про наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність відповідача-2 за вказаним його місцезнаходженням. Посилання позивачем на вказану обставину в позовній заяві не приймається судом до уваги, а також не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Наявність у сторін (сторони) угоди мети завідомо суперечної інтересам держави або суспільства означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалась, а також суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Протиправність мети має безпосередній зв'язок з умислом, як однією з форм вини. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Оскільки позивачем не надано доказів існування та форми прояву мети, завідомо суперечної інтересам держави та суспільства, неможливим є й встановлення форми вини відповідачів при укладанні спірного правочину.

Виходячи з недоведеності позивачем наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, відсутні обставини, які б свідчили про існування умислу у відповідачів, як обов’язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій, суд вважає позов необґрунтованим.

Відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний прядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав, і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне володіння ним.

Позивачем також не надано суду доказів в прояву порушення відповідачами публічного порядку.

Відповідно до ч.1 ст. 208 Господарського кодексу України передбачено, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Заявлена позивачем вимога про застосування наслідків визнання недійсним спірного правочину викладена без урахування приписів зазначеної вище норми, а також належним чином не обґрунтована, що підтверджується обставинами, які встановлені судом та викладені вище.

За своєю правовою природою ст. 208 Господарського кодексу України є конфіскаційною адміністративно-господарською санкцією, а тому її реалізація має здійснюватися з урахуванням приписів ст. 250 Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. 250 Господарського кодексу України адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Як вбачається з відмітки Господарського суду міста Києва на позовній заяві, позивач звернувся до суду 30.12.2005, в той час як виконання договору мало місце в грудні 2004 –січні 2005 років.

Таким чином, виконуючи вказівку суду касаційної інстанції, адміністративний суд першої інстанції встановив, що позивачем пропущено строк застосування адміністративно-господарської санкції в частині сплати суми 1 023 994,53 грн., за період з 03.12.2004 по 28.12.2004.

Щодо іншої частини стягуваної суми в розмірі 679 300 грн., то суд вважає, що позивач не довів наявності складу правопорушення як приводу для застосування юридичної відповідальності.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач по справі, як суб’єкт владних повноважень, не виконав покладеного на нього обов’язку щодо доказування.

Враховуючи вищезазначене, суд всебічно, повно та об’єктивно, за правилами, встановленими ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази та заслухавши пояснення представника позивача по справі, вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими.

Зважаючи на вищевикладене та керуючись ст. ст. 69- 71, 94, 160- 165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

У задоволенні уточненого позову Державної податкової інспекції у Деснянському районі м. Києва відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України (2747-15) , якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у встановлений строк постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з за правилами, встановленими ст. ст. 185- 187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Дата складення та підписання повного тексту постанови – 05 червня 2009 року.